Бомбардир

Ну, в таких ситуаціях вона в мене взірець пунктуальності!

Мій квапливий від’їзд цю двадцятирічну красуню не дуже зацікавив. Зате оперативність, із якою я виконав її прохання, здивувала. Одержавши обіцяне, вона цьомкнула мене в неголену вилицю, побажала успіху – і відлетіла.

За десять хвилин я вже сидів у вагоні другого класу «Інтерсіті+», що їхав маршрутом Київ—Запоріжжя. Крісло виявилося зручним, я витяг із сумки пачку роздруків, прилаштував на колінах, маючи намір зануритись у всі ці нісенітниці протягом поїздки – та не минуло й півгодини, як мене стало хилити до сну.

Прокинувся я від того, що мене трусила за плече літня провідниця в бордовій уніформі, що сиділа на ній, як чужа.

– Шановний, у вас папери розсипалися! – повідомила вона, тільки-но я продер очі.

Я оглянув її каламутним поглядом:

– Де ми?

– За п’ятнадцять хвилин – Дніпропетровськ… Стоянка десять хвилин. У вас же квиток до Дніпра?

– Так точно, дякую. Кава у вас знайдеться?

– Тільки у вагоні-ресторані.

Я позіхнув, потягнувся й став збирати роздруки. Тягтися до вагона-ресторану не мало сенсу.

А от із часом прибуття я промахнувся. Було вже темно, коли я ступив на перон. Пів на дев’яту. У цей час у спортінтернаті нікого не знайти, їхати туди безглуздо. Заночувати в когось зі знайомих? Тоді треба було домовлятися заздалегідь. Тому я попросив першого-ліпшого таксиста відвезти мене до якогось недорогого готельчика в межах центру міста.

Таке я міг собі дозволити, як і солідних розмірів стейк у затишному ресторанчику при готелі – з хрусткою картоплею, руколою та невеликою запітнілою карафкою…

Спав я мов немовля, незважаючи на чуже ліжко й жорстку, перекрохмалену постільну білизну. Поснідавши, розпитав на рецепції, як звідси дістатися до потрібної мені вулиці, відшукав зупинку маршрутки й поїхав.

Порівняно з тим часом, який зазвичай доводиться витрачати на дорогу в Києві, дістався я швидко. У спортінтернаті відшукав кабінет директора. Постукав, не одержавши жодної відповіді. Посмикав ручку – замкнено. От уже чого не очікував!

– Когось шукаєте? – почулося за спиною.

Я розвернувся.

Переді мною стояв чоловік років сорока. Високий, молодого вигляду, підтягнутий. Вік виказували тільки нитки срібла в чорному волоссі. Судячи з фігури й постави, у минулому він професійно займався футболом, та й зараз лишався в непоганій формі. Очевидно, й далі регулярно грав, але вже тільки заради задоволення. Колишніх футболістів завжди помітиш навіть у юрбі. Довгі стрункі ноги з потужними м’язами, специфічна хода. А може, просто особлива енергетика. Інколи навіть в опущеному, наскрізь пропитому безхатченку з опухлою фізіономією раптом упізнаєш колишнього хавбека, чиє ім’я колись було в усіх на вустах.

– Приходько, Олексій Петрович,– відрекомендувався я.– Тижневик «Територія футболу».

Незнайомець усміхнувся:

– Знаємо-знаємо. Навіть передплачуємо. Пацанам рекомендую – замість того щоб в Інтернеті висіти.