Танці утрьох

— Нормальний?

— Саме так, нормальний мужик, совісний.

— Гм, — почервонів я. — Дякую. А інші?

— А про інших я тобі звітувати не зобов’язаний, — похмуро мовив Пельш і знову втупився в комп’ютер.

У глибині душі я, звичайно, теж так думав, але почути це від Пельша було приємно, тому що моя самооцінка плюс його, дозволяли змалювати більш-менш об’єктивний портрет. Булавін, як людина дуже спостережлива, найвірогідніше, теж такої думки. Але якщо я помиляюся, тоді… Тут усе моє єство збурилося проти булавінського наказу через три дні покласти на його стіл обвинувачення на Осетинського. Однак Булавін, зважаючи на якісь причини, міг бути впевнений у тому, що Гретинський убивця, від мене лише вимагалося швидко знайти потрібні докази.

Аж раптом я згадав одну деталь, зовсім незначну. Я забув про неї, якщо вірити психоаналізу, через величезне накопичення фактів і вражень за минулу божевільну добу. ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК СИЛІНА!

Припустимо, у чергову частину телефонував не Силін, а хтось інший. Як не дивно, це дуже примітивне запитання не спало мені раніше на думку, та й узагалі було не до нього. Тепер настав час розібратися з ним. Той, хто знає і про Рубіну, і про Осетинського, і про вбивство, і, що Силін — їхній сусід, подзвонив і чомусь вирішив назватися Силіним. Хоча його, звичайно, зрозуміти можна, якщо зважити на те, як люди не люблять фігурувати у кримінальних справах, нехай навіть свідками. Однак…

Я встав з-за столу і енергійно заходив по кімнаті. Відчув деякий приплив азарту, взяв телефон і, походжаючи вперед-назад, набрав номер експертного відділу.

— Аваладзе, — гаркнула трубка.

— Кононов турбує. Що там новенького в справі Рубіної?

— Почекай ще хоч годину. Тут не тільки тобі одному припекло. Булавін, тільки-но я прийшов на роботу, звонив, вимагав балістичну експертизу, тепер ти…

— Добре. Рівно через шістдесят хвилин я в тебе.

— Домовилися, — буркнув завжди незадоволений Аваладзе.

Після цього я подзвонив вартовим. Переговорив з начальником зміни і довідався, що лейтенант, який приймав учорашній сигнал, сьогодні теж на робочому місці. Отже, я міг переговорити із ним.

Але потрібно було зробити ще один дзвінок. Найнеприємніший. Трохи повагавшись, я набрав номер будинку моди «Наталі». У трубці почулися довгі гудки, потім протріщав АВН, клацнув комутатор локальної АТС і нарешті милий жіночий голос проворкував:

— Будинок моди «Наталі».

— Доброго ранку, вас турбує карний розшук, — мовив я, підкреслено ввічливо. — Я вимушений повідомити вам, що вчора Марини Сергіївни Рубіної не стало.

— Марини Сергіївни? Не стало?

Я багато разів був змушений говорити людям цю страшну звістку, але мене вразила щирість і непідроблена скорбота в голосі.

— Учора, приблизно о пів на першу її вбили у власній квартирі. Ми приносимо вам свої щирі співчуття. Убивцю, запевняю вас, знайдуть і покарають.

Дивно, але подібні запевнення завжди втішають. Така вже людська натура — око за око, зуб за зуб.