![Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/6/0/6/opovistki-z-meekhanskogo-prikordonnya-pivnich-pivden-uk-download.jpg)
Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]
- Автор: Вегнер Роберт М.
- Серия: Оповістки з Меекханського прикордоння #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Рідна Мова
- ISBN: 978-966-917-387-4
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]». Краткое содержание книги:
Він прикрив очі, промовляючи подумки їллу — молитву покути. За гріх пихи.
Потім прислухався до розмови, чи, точніше, сварки між купцем та його дружиною.
— Але ж, Ель…
— Ніякої Ель, ніякої Ель, — жінка говорила високим, писклявим голосом. На межі паніки. Будь-яка спроба звернутися до її розсудливості була приречена на невдачу.
— А якщо хтось побачить його обличчя?! Якщо побачить його? А діти? Вони такі цікаві. Якщо Ераф прокрадеться й побачить його обличчя?!
Аерін глянув у бік резиденції, де вже зник його син. Зітхнув.
— Ераф розсудливий хлопець. Крім того, Йатех отримає окрему кімнату. Справді, немає причин непокоїтися. Іссар не відкриває свого обличчя випадково.
— Так. Лише якщо збирається когось убити.
— Не зовсім так. Я бачив, як він убивав — при цьому він не відкривав обличчя.
Схоже, це був не найкращий аргумент.
— Ба… бачив, як він убивав?! І привіз його до нашого дому?!
— Я ж казав тобі: на нас напали бандити. Я справді був вдячний долі, що Йатех приєднався до каравану.
Якусь мить вона мовчала.
— Як… як ви зустрілися?
— Сейраен, вождь племені, запропонував мені його послуги.
— Послуги?
— Це воїн. А часи стають неспокійні. Нам у домі придався б якийсь охоронець. Самої його присутності вистачить, аби відігнати більшість непроханих гостей. У князя кеа-Ветонра їх аж шестеро.
— А ще кажуть, що князь тримає молодого уравира та приручену маресфу. Але це не означає, що й ти повинен так робити.
— Ох, Ель, зрозумій, я виказав Сейраену послугу. Багато молодих іссарів спускається з гір, щоби познайомитися із життям людей рівнин. А я торгую з його племенем уже багато років. Ми всі на цьому виграємо.
Вона похитала головою.
— Ні. Не погоджуюся. Він повинен піти. Нехай знайомиться із життям деінде. Або він зникне, або я повертаюся до міста. З дітьми.
— Тоді здавалося, що тобі доведеться піти.
— Так. Цей аргумент: або це, або я йду — старіший за світ.
— У вас також?
— О так, — він усміхнувся в темряву. — Ти б послухала, як це говорить моя тітка.
— Я була впевнена, що більше тебе не побачу.
— Та-а-ак, — зітхнув він. — Я також подумував, як саме повертатимуся в гори. Це неблизький шлях для пішого.
Вона притулилася міцніше.
— А потім був напад. Знаєш, наче з розповідей няні.
— Що?
— Усе. Коли вже здається, що ситуація безнадійна, Ейфра так сплітає долі героїв, що все закінчується щасливо.
— Я б не примішував Володарку Долі до цього, — вимовив він напівжартівливо. — І не називав би напад півсотні бандитів щасливим завершенням.
— Не будь таким суворим, — вона вкусила його за плече.
— Ах же ж ти!
Він перекотився так, щоб вона опинилася під ним.
— Ну-у, — промуркотіла вона. — А мені вже здалося, що ти маєш намір патякати всю ніч.
* * *
Віяв легенький вітерець із півдня. Місяць у повні кидав на подвір’я сріблясте світло. Тіні лежали плямами там, куди не сягало нічне сяйво. Було тихо. Коней випрягли, доглянули й відвели у стайню. Возів не розвантажували: за два дні їх все одно чекав довгий шлях до міста. Тепер вони стояли поблизу стайні, у два ряди. Майже всі мешканці спали, лише біля брами сонним кроком ходило двоє вартових, озброєних мечами та списами.
Аерін-кер-Ноель стояв на терасі й дивився в небо. Нарешті важко зітхнув, глянув на воїна поруч. На мить йому здалося, що під сплетеннями матерії він помічає блиск ока.
— Прикро мені, Йатеху. Вона не дасть себе переконати.
— Знаю. Інакше ти не будив би мене посеред ночі.
— Гадаю, ти повинен поїхати на світанку. Дам тобі доброго коня. Скажи старому, що оскільки я порушив умову, він може залишити гроші.
Темна постать схилила голову.
— Скажу. Але думаю, він поверне гроші за найближчої можливості.
— Мені теж так здається. Почуваюся… ох… Якось дурнувато вийшло, що я витягнув тебе з афрааґри даремно.
Він майже міг собі уявити усмішку іссара.
— Аж ніяк не даремно. Я побачив рівнину, а ще була красива, добра битва. Ну й до того ж я переконався: те, що повторював мій дядько, істинна правда.
— А що він говорив?
— Що світом правлять жінки.
Купець із розумінням усміхнувся.
— Її батька та брата було вбито чверть століття тому у війні з іссарам. Поверталися додому возами, коли їх оточила група войовників із гір. Начебто хтось мав відкрите обличчя. Убили всіх дорослих. Тільки її залишили. Коні самі повернулися додому, — він глянув туди, де мали бути очі войовника. — Уявляєш собі? П’ятирічна дитина, яка сидить поруч із мертвим батьком та братом у возі, який тягнуть нерозумні тварини. Залита кров’ю найближчих людей. Надто перелякана, щоб плакати. Тільки сьогодні розповіла мені про це. Я знав, що вона втратила батька в тій війні, але не знав, що таким чином. Ніколи б не запросив тебе додому, якби…