Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
— Хрест вам на дорогу! — сплюнув їм услід Пашко Римбаба.
— Зачули миші кота! — сухо розсміявся Вольдан з Осин.
— Тигра, — багатозначно поправив Маркварт фон Штольберг. Він стояв ближче і добре розчув, що саме Пугач сказав Вольфгеру.
— Я, — сказав з пітьми голіард, — ще би туди не потикався.
Рейневан, який уже майже висів на вузлуватій линві, затримався.
— Мені вже нічого не загрожує, — запевнив він. — А от ти побережися. За те, що ти читав, спалюють на багатті.
— Є речі, — голіард підсунувся ближче — так, щоб місячне світло, яке просочувалося крізь отвір, освітило його обличчя, — є речі, варті того, щоби заради них ризикувати життям. Ви й самі добре це знаєте, пане Рейневане.
— Що ти хотів цим сказати?
— Ви ж дуже добре знаєте, що.
— Я тебе знаю, — зітхнув Рейневан. — Я тебе вже бачив…
— Бачили, авжеж. У брата в Повойовицях. Але обережніше з цим, про це краще не розводитися. Теревені у теперішні часи — недолік згубний. Уже не один своїм власним задовгим язиком горлянку собі перерізав, як звиклося казати…
— Урбан Горн, — докінчив Рейневан, сам дивуючись власній здогадливості.
— Тихіше, — шикнув голіард. — Тихіше з цим іменем, пане.
Стерчі й справді дали драла із сільбища з дивною поспішністю, немовби від татарського загону або як на звістку про чуму, і чесали звідтіля так, ніби диявол наступав їм на п'яти. Споглядання цього неабияк поліпшило душевний стан Рейневана. Але коли він побачив, від кого вони втікали, коли помітив, хто в'їжджає в Кромолін, дивуватися перестав.
На чолі загону лицарів і кінних стрільців їхав чоловік з різко окресленою щелепою і широкими, як двері кафедрального собору, плечима, одягнений у пишний і з багатою позолотою міланський обладунок. Великий вороний кінь лицаря теж був покритий панцирем: його голову захищав шамфрон, себто начільник, шию — бляшаний нашийник, крінет.
Рейневан змішався з кромолінськими раубрітерами, які тим часом висипали на майдан. Ніхто, крім Самсона, не помітив його і не звернув на нього уваги. Шарлея не було ані сліду. Раубрітери навколо гуділи мов осине гніздо.
Обабіч лицаря в міланському обладунку їхали двоє — простоволосий, вродливий, як дівчина, юнак і смаглявий худячок із запалими щоками. Ці обидва також були в повних пластинчастих обладунках, обидва сиділи на ладрованих[328] конях.
— Гайн фон Чірне, — здивовано сказав Отто Глаубіц. — Бачите, яка в нього міланеза[329]? Хай мені трясця, та вона запросто коштує сорок гривень!
— Той, що зліва, молодий, — видихнув Венцель де Харта, — це Фричко Ностіц. А той, що справа, — це Вітелоццо Гаетані, з Волощини…
Рейневан злегка зітхнув. Навколо він чув такі ж — більш чи менш виразні — зітхання і тихі прокльони, які свідчили, що не тільки його стривожила поява одного з найвідоміших і найгрізніших шльонських раубрітерів. Гайн фон Чірне, володар замку Німмерсатт, користувався славою найгіршою із можливих, а його ім'я, як виявилося, викликало не тільки жах серед купців і мирних людей, а й грізну шанобливість поміж колег за фахом.
Тим часом Гайн фон Чірне зупинив коня перед старшиною, зліз, підійшов, дзенькаючи шпорами і гримлячи обладунком.
— Пане Штольберг, — промовив він глибоким басом. — Пане Барнхельм.
— Пане Чірне.
Раубрітер роззирнувся, немов хотів перевірити, чи його свита має зброю під рукою і чи у його стрільців арбалети напоготові. Упевнившись у цьому, він поклав ліву руку на рукоять меча, а праву — на стегно. Розставив ноги, задер голову.
— Скажу коротко, — загримів він, — бо не маю часу на довгі балачки. Хтось напав на валонів, гірників із золотостоцьких копалень, і пограбував їх. А я попереджав, що валони із Золотого Стоку перебувають під моєю опікою й охороною. Отож я скажу вам дещо, а ви майте на увазі: якщо хто-небудь із вас, паршивці, нагрів руки на цьому нападі, то хай краще сам зізнається, бо як я його зловлю, то буду реміння дерти з такого сина, хоч би він навіть був лицарем.
Обличчя Маркварта Штольберга вкрилося, можна б сказати, чорною хмарою. Кромолінські раубрітери зашуміли. Фричко Ностіц і Вітелоццо Гаетані незворушно сиділи на конях, ніби дві залізні ляльки. Але стрільці з почту нахилили арбалети, готові до діла.
— Велика підозра за цей вчинок, — продовжував Гайн фон Чірне, — лягає на Кунца Аулока і Сторка з Горговиць, тож я скажу вам іще дещо, а ви слухайте уважно: будете цих злодіїв і вилупків переховувати у Кромоліні, то мене попам'ятаєте.
328
Ладрований — захищений панцирем.
329
Коштовний обладунок із міланської сталі, яка славилася своєю міцністю і була відносно легкою. Такі обладунки могли собі дозволити тільки найбагатші лицарі.