Переспівниця
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-038-3
- Переводчик: Уляна Григораш
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Переспівниця». Краткое содержание книги:
Всі ми витріщилися на Коїн.
— Що? — вигукнула Джоанна.
— Ми проведемо ще одні Голодні ігри за участі дітей із Капітолія, — пояснила Коїн.
— Ви жартуєте? — запитав Піта.
— Ні. Ще я повинна попередити вас: якщо Ігри таки відбудуться, то всі знатимуть, що проводимо ми їх із вашої згоди, однак таємниця голосування буде збережена: ніхто й ніколи не дізнається, за що віддали свій голос саме ви. Заради вашої ж безпеки, — пояснила Коїн.
— Це Плутархова ідея? — запитав Геймітч.
— Ні. Моя, — сказала Коїн. — Це наймудріша помста з найменшими втратами. Можете розпочинати голосування.
— Ні! — вигукнув Піта. — Звісно, що я голосую проти! Ми не можемо допустити ще одні Голодні ігри!
— А чом би й ні? — заперечила Джоанна. — Мені здається, що це цілком справедливо. У Снігоу є онучка. Я голосую за.
— Я також, — мовила Енобарія байдуже. — Нехай самі посмакують кашу, яку заварили.
— Саме проти цього ми повстали! Пам’ятаєте? — Піта подивився на решту. — Енні?
— Я голосую проти, так як і Піта, — мовила вона. — І Фіней зробив би так, якби був серед нас.
— Але його тут немає, тому що його вбили мутанти Снігоу, — нагадала Джоанна.
— Ні,— мовив Біпер. — Це створить поганий прецедент. Ми повинні припинити сприймати одні одних як ворогів. Зараз для виживання понад усе необхідна єдність. Я проти.
— Залишилися Катніс і Геймітч, — сказала Коїн. Цікаво, тоді теж так було? Сімдесят п’ять років тому?
Купка людей сиділа ось так за столом і вирішувала, чи варто розпочати проведення щорічних Голодних ігор? Чи висловив бодай хтось незгоду? Чи змилувався над безневинними дітьми? Запах троянди Снігоу прокрався мені у ніздрі, тоді в горло, стиснув легені. Усі, кого я любила, загинули, а ми зараз обговорюємо доречність проведення наступних Голодних ігор, буцімто щоб не марнувати життя! Нічого не змінилося. Тепер уже нічого не зміниться.
Я зважила всі варіанти, ретельно все обміркувала. Не відриваючи очей від троянди, я мовила:
— Я голосую за… через Прим.
— Геймітчу, тепер усе залежить від вас, — мовила Коїн. Розлючений Піта крикнув до Геймітча, що той не
може, не має права виявити таку жорстокість, але Геймітч невідривно стежив за мною. Ось воно: ось та мить, коли ми нарешті усвідомили, наскільки ми схожі, наскільки добре розуміємо одне одного.
— Я підтримую Переспівницю, — мовив Геймітч.
— Чудово. Голосування закінчено, — мовила Коїн. — А тепер ходімо, час страти.
Коли вона проходила повз мене, я простягнула їй склянку з трояндою.
— Зможете додбати про те, щоб Снігоу пристебнули оце? Біля самого серця?
— Звісно, — усміхнулася Коїн. — А ще я подбаю про те, щоб він дізнався про Ігри.
— Дякую, — мовила я.
В кімнату хлинули люди, оточили мене зусібіч. Останні приготування, макіяж, інструкції від Плутарха,
а тоді мене відвели до парадного входу в особняк. Столичне кільце було переповнене людьми, вони заполонили всі прилеглі вулиці. Свої місця почали займати офіційні особи. Варта. Чиновники. Очільники повстання. Переможці. Долинули гучні привітання: це означало, що на балконі з’явилася Коїн. Тоді Еффі поплескала мене по плечу, і я ступила під холодне зимове сонце. Під ревіння збудженого натовпу пройшла на своє місце. Стоячи в профіль до публіки, я чекала. Коли у дверях з’явився Снігоу в оточенні конвою, народ немов оскаженів. Снігоу прив’язали до стовпа, що було необов’язково. Він і так не збирався тікати. Та й не було куди втікати. Це вам не простора площа перед Тренувальним центром, а невеличка вузька тераса навпроти особняка президента. Не дивно, що мені навіть не запропонували попрактикуватися. Снігоу стояв усього метрів за десять од мене.
Лук завібрував у мене в руці. Закинути руку за спину, дістати стрілу. Вкласти її в тятиву, націлитися в троянду, не відриваючи очей від обличчя Снігоу. Він закашлявся, і по його підборіддю потекли тоненькі цівки крові. Язиком облизав пухкі губи. Я шукала його погляду: хотіла побачити бодай щось — страх, докори сумління, злість. Натомість угледіла знайомий зацікавлений вираз, як під час нашої останньої розмови. Він ніби знову казав: «Люба моя міс Евердін! Здається, ми домовилися, що більше не брехатимемо одне одному».
Так, він має рацію. Ми домовилися.