Переспівниця

Залишається тільки одна людина, яка може знати правду і яка досі, сподіваюся, на моєму боці. Звісно, навіть піднімати це питання ризиковано. Та хоча Геймітч неодноразово грався моїм життям на арені, сумніваюся, що він здасть мене Коїн. Може, ми і сварилися між собою, але завжди з’ясовували стосунки сам-на-сам, без посередників.

Звівшись на ноги, я вийшла в коридор і попленталася до Геймітчевої кімнати. Коли на мій стук ніхто не відповів, я увійшла без запрошення. Фе! Просто неймовірно, як швидко людина здатна забруднити своє помешкання. Тарілки з залишками їжі, потовчені пляшки від спиртного, уламки меблів, розкидані по всій кімнаті,— наслідки п’яних бешкетів. Сам Геймітч, неохайний і невмитий, лежав без тями на зіжмаканих простирадлах на ліжку.

— Геймітчу, — покликала я, потрусивши його за ногу. Звісно, він не чув. Я ще трохи його потермосила, а тоді не витримала й вилила на нього холодну воду. Отямившись, він оскаженіло почав розмахувати ножем. Очевидячки, кінець панування Снігоу не приніс полегшення Геймітчу.

— А, це ти, — мовив він. Судячи з голосу, він був досі п’яний.

— Геймітчу, — почала я.

— Послухайте тільки! Переспівниця знову заговорила, — він розреготався. — Що ж, Плутарх буде на сьомому небі від щастя, — він ковтнув просто з пляшки. — А чому я до нитки мокрий?

Я жбурнула глечик на купу брудного одягу.

— Допоможіть мені,— попросила я.

Геймітч нахилився до мене, і в повітрі завис важкий дух алкоголю.

— Що сталося, люба? Проблеми з вибором коханого?

Не знаю чому, але його слова вразили мене в саме серце. Так умів тільки Геймітч. Мабуть, на моєму обличчі ясно читався біль, бо сп’яну Геймітч спробував загладити провину:

— Гаразд, жарт був зовсім не смішний… — (Я уже була на порозі). — Кажу ж, не смішний! Повернись!

Почувся гуркіт: судячи з усього, Геймітч намагався мене втримати, але перечепився і впав.

Трохи потинявшись особняком, я зрештою сховалася в шафі, повній шовкового краму. Поздиравши з вішаків речі, я вимостила собі гніздечко, в яке зарилася з головою. У кишені за підкладку завалилася пігулка морфлію, і я ковтнула її без води, сподіваючись угамувати близьку істерику. Проте однієї пігулки було недостатньо, щоб цілком відключитися. Я чула вдалині голос Геймітча: він шукав мене, але в такому стані він би сам себе не знайшов. До того ж це була новенька схованка. У шовковому коконі я почувалася мов лялечка, яка очікує на перетворення. Мені завжди ввижалося, що це момент цілковитого спокою… Спочатку так і було. Та ближче до ночі я відчула себе в пастці, в шовкових тенетах, не здатна звільнитися, поки не перетворюся на щось нове та прекрасне. Я корчилася, силкуючись скинути з себе понівечену шкаралущу й виростити бездоганні крила. Та, незважаючи на неймовірні зусилля, я залишилася огидним створінням, замкненим в обгорілому тілі.