Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
Цікаво, подумав комісар, скільки ж узяв Кноль? Певно, багато: знав, що в поліції йому не втриматись надто вже великий скандал виникне, — і забезпечив собі безбідне існування.
Та біс з ним, з інспектором…
Бонне спробував зосередитися. Про що ж він думав? Ага, чи попередив Кноль злочинців, що поліція цікавитиметься телеграмою, котра має прийти в сусіднє містечко на ім'я слуги Хетеля? Якщо попередив, то й це кільце ланцюга втрачено. Правда, залежно від того, чого чекають злочинці від телеграми. Комісар здогадувався, що йтиметься про вивезення золота за кордон. Але ж в Ангеля та Грейта може бути і запасний варіант…
Так нічого й не вирішивши, Бонне вийшов на вулицю.
В барі біля готелю ще було людно. Грала піанола. Комісар сів біля стойки і один за одним випив два келихи коньяку. Але нітрохи не сп'янів. Подумав і випив ще один. Зробилося тепліше, і перспективи вже не видавалися такими сумними.
Вийшов з бару, постояв трохи на свіжому повітрі й пішов спати.
За Унтеркрїмлем, невеличким гірським, містом, Хетель з'їхав з асфальтованого шосе на звичайний кам'янистий путівець. Зупинив пікап поблизу струмочка, що збігав крутим схилом. Довго пив холодну джерельну воду, сьорбаючи просто із струмочка, і мружився від задоволення. Напившись, сів на порослу мохом кам'яну брилу, мовив весело:
— Можете дякувати богові! Сюди не соває носа жодний поліцейський.
Ангель визирнув з-під брезента, роздивлявся недовірливо. Навколо гірські схили, немов земля сколихнулася величезними хвилями і раптово застигла. Десь далеко в долині, на самісінькому обрії, червоніють дахи Унтеркрімля, вище — сіра смужка шосе, по якій повзуть автомобілі, а тут — небо й зелені схили, жебонить вода у струмочку і співають птахи. Ангель розчулився: життя, виявляється, триває, а вони не помічають його красот у гонитві за житейськими благами!
Грейт занурив голову в холодну воду, чмихав і відпльовувався, вмиваючись. Змивши дорожній пил, обтерся хусточкою, запитав:
— Фрау Вессель не залишила десь пакунка з бутербродами? Зараз я з'їв би слона…
Тепер усі згадали, що фактично навіть не снідали. Але в пікапі не було ані крихти їстівного — заспішили, аби скоріше знайти де-небудь притулок. Їхали повільно, розглядаючись навколо.
Люди селилися тут рідко — невеличкі хутірці острівцями розкидані в зеленому морі. А путівець в'юнився між схилами, забираючи ще вище, здавалось, уже нічого не буде, крім неба і кам'яних брил, але й там жили люди — за поворотом близько від дороги стояв акуратний цегляний котедж із мансардою, і з комина підіймався в небо дим.
Хетель зупинив машину.
— Я піду на розвідку. Ви — диваки-туристи, я вожу вас, вам набридли мотелі й кемпінги, хочете екзотики и самотності…
— Ідіть, Вольфганг, — пожартував Грейт, — і не забудьте одразу домовитися про печеню. Більше картоплі й м'яса, можна, правда, і яєчню. Зрештою, все, що завгодно, крім трави…
Хетель, не дослухавши полковника, рушив до садиби. Грейт, вийшовши з кабіни, сперся на крило, запитав Ангеля:
— Вам не розтрусило кишок? Дорога така, що я головою мало не пробив стелю цієї лайби.
Ангель не відповів. Розглядав котедж. Нарешті виніс присуд:
— Тут нам було б непогано. Місце пустинне і всього десяток кілометрів до Унтеркрімля.
Полковник витяг із бумажника карту.
— І лише чотири кілометри до штольні…
— Щось Хетеля не видно, — захвилювався Ангель. — Може, нікого нема і він розшукує хазяїв?
— А дим?
— Ваша правда. Мабуть, Вольфганг домовляється.
Хетель вийшов з котеджу через кілька хвилин.
Грейт намагався з його вигляду догадатися, чи п спіймав він облизня, та Вольфганг нічим не виказував ані розчарування, ані задоволення: йшов, втупившись у стежку, буцімто вона пролягала над урвищем. Перестрибнув кювет, блиснув окулярами.
— Домовився, — сказав коротко.
У полковника одлягло від серця. І все ж перемогла обережність:
— Хто там живе?
Хетель, сідаючи за кермо, пояснив:
— Самотня жінка зі старим батьком. Недавно в неї помер чоловік. Мак сина, який вчиться десь там, — кивнув на долину, — і зрідка навідує їх. Я зняв дві кімнаті: мансарди. Нічого, чистенькі…
Хазяйка чекала на них біля відчинених воріт. Огрядна, повновида жінка років під п'ятдесят, дивиться привітно і осміхається.
Грейтові вона сподобалася. Подумав, що хазяйка котеджу має лагідну вдачу — з нею буде легко домовитися. Вистрибнув із машини, допоміг їй причинити ворота. Поцікавився: