Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
— Ні, чому ж… Я просто…
— Я запитую у вас як у гості, — вимогливі нотки в голосі. — На задвірках Ежена Крамера або паплюжать, або ж замовчують. Хотілось би почути, що ви…
— Я нічого, — всміхаюся до жіночного юнака, чи навпаки, не знаю; можливо, через це незнання усмішка виходить жалюгідна. — Замовчували, мабуть. Нічого не можу сказати.
— І вам навіть нецікаво! — обвинувачує вона, і тут я переконуюся, що все-таки спілкуюся з дівчиною. — Ви не хочете про це поговорити? Заради розкоші людського спілкування?!
Які красиві, правильні слова. Але в інтонаціях вчувається якесь непорозуміння, зародок безпричинного конфлікту, і його потрібно залагодити негайно.
— Ні, чому ж… Звісно, хочу! Мені дуже цікаво. Розкажіть, будь ласка.
Вона всміхається, мигцем помічаю, що в неї дивні зуби, маленькі гостренькі ікла відразу після пари різців. І починає розлого, немов закидаючи широку віялову мережу:
— Ежен Вульфович Крамер народився мінус тридцять третього року Світу-комуни…
Мимоволі перебиваю:
— У вас тут своє літочислення?
— Аякже. Мусив же він якось позначити наш час. А ви вважаєте, не варто було це робити? Чи вам видається, що брати за точку відліку власний день народження — занадто претензійно? Ваша пропаганда…
У чистому голосі наростає обвинувачення, і я поспішаю виправдатися, хоч і сама поки не розумію в чому:
— Ні, я навіть не зна…
— А основні положення назвати можете? — по-екзаменаторському запитує вона. — Перш ніж висміювати чи заперечувати?!
— Я не…
— Хроноатомізація людства — шлях у нікуди, — карбує дівчина. — Втрата соціальних зв’язків веде до занепаду цивілізації. Перманентний стан самотності — до духовної деградації. В єдності наша сила. За руки візьмемось, брати, щоб не загибнуть поодинці!
Її обличчя яснішає, і навіть на круглих скельцях окулярів спалахують блищики. Вона всміхається своєю дивною усмішкою:
— Хіба не прекрасно?
Я погоджуюся:
— Прекрасно.
Аж раптом рот співрозмовниці спотворює гримаса обурення і гніву:
— Хто вас навчив бездумно підтакувати?! Там, на ваших довбаних задвірках?!!
Її пальці кігтисто впиваються мені в плече; сіпнувшись, я вивільняюся, розуміючи, що це не більше ніж на мить, і панічно обертаюся, шукаючи підтримки, опори, бодай малої зачіпки в цій незбагненній пригоді: Іґар?!..
— А що я такого сказав?! — кричить він.
Кричить не до мене, він узагалі вже не зі мною, він підхопився, виставив поперед себе стиснуті, якісь конвульсивні, жалюгідні кулаки; а веснянкуватий хлопець, який, виявляється, вищий за нього на півтори голови, нависає над ним:
— Повтори! Повтори, що ти сказав!..
— Що мене не пре від пірсингу та решти подібних шняг, — палко, та все ж мимрить Іґар. — Ну не знаю… Когось, можливо, і пре, хіба я проти? Я комусь забороняю?
— Та хто ти такий, щоб мені забороняти?!!
— Ваша б воля, ви б розіп’яли Ежена Крамера! — репетує дівчина в окулярах, і голос її стає хрипким, наче гавкіт. — Бо він повів за собою всіх справжніх людей! У прекрасний новий Світ-комуну! А у вас на задвірках полишалась усяка шушваль і гниль!.. Ще й вистачає нахабства прилізти до нас і щось доводити!!!
— Я не доводила, — заперечую нечутно, сама не розбираючи власних слів. — Я думала… дім-бесіда…
— Ти сказав, що мені тією штукенцією член намуляло! — волає веснянкуватий хлопець на Іґаря. — Ти! Мені! Це! Сказав! Повтори!
— З ваших задвірків!!!
Вона нестямно лементує, перекрикуючи всіх довкола, бризки слини долітають до мого обличчя, я підскакую, сахаюся, шукаю очима раптово зниклого Іґара, серед суцільного абсурду розуміючи лише, що вже нічого тут не доведеш, не поясниш, що треба тікати, бігти звідси негайно, взявшись за руки… ні, вже ні — тільки відбиватися спина до спини, битися відчайдушно, до останнього…
Але я не бачу його.
Я ніде його не бачу! — я тут сама-самісінька, серед лютих, безтямних, галасливих людей, які трясуть кулаками і простягають скоцюрблені пальці-кігті; відчуваю всією шкірою, всією собою проріз миті перед тим, як вони кинуться враз бити, топтати і рвати на шмаття. Цієї миті могло би вклинитися чиєсь втручання, блискавично-швидке, єдина подоба шансу на наш порятунок… ні. Це ж Світ-комуна, тут у всіх єдиний, спільний час.
Останнє, про що встигаю подумати: хронос. Випадкові спалахи зоряного пилу довкіл тісно встановлених меж, а всередині тиша, самотність і квіти. Мій щільний непроникний хронос, моя оболонка, моя шкіра, мій особистий простір і час, і там, усередині, лише можливо вижити і жити.