Улісс
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-61-1
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Улісс». Краткое содержание книги:
Головний герой Леопольд Блум, подорожуючи вулицями Дубліна, водночас мандрує чисельними світами античних міфів та ідей, історичних фактів та іронічних містифікацій. Він прокладає заплутаний маршрут дублінськими вуличками й тавернами початку минулого сторіччя і заразом проникає за лаштунки часопростору, демонструючи, що в одному місці й упродовж одного дня за певних обставин можна торкнутися всього культурного надбання людства, а значить — певною мірою торкнутися вічності.
Завдяки складній поліморфній стилістиці твору, чисельним алюзіям, парафразам і цитуванням «Улісс» і понині вважається одним із найскладніших і найзаплутаніших творів в історії літератури. Йому присвячено не одну сотню наукових праць, досліджень, монографій і книжок, а коментарі до нього часом значно перевершують обсяг самого роману.
У напівтемряві він походжав, стукаючи рейкою по купах мішків і зручних місцях на підлозі.
Над шаховою дошкою нависло довгасте обличчя з бородою і прикутим до дошки поглядом.
— Глибоко вдячний вам, містере Ламберте, — сказав священик. — Не буду більше забирати вашого дорогоцінного часу…
— Нема за що дякувати, — відмовив Нед Ламберт. — Заходьте, коли вам завгодно. Скажімо, наступного тижня. Підходить?
— Так, так. Бувайте здорові, містере Ламберте. Дуже приємно було познайомитися з вами.
— Мені теж було дуже приємно, сер, — відповів Нед Ламберт.
Він провів гостя до виходу і кинув рейку за колони. Удвох із Дж. Дж. Моллоєм вони спроквола вийшли у двір аббатства святої Марії, де биндюжники вантажили на вози мішки з ріжками та кокосовим борошном, О’Коннор, Вексфорд{526}.
Він зупинився, щоб прочитати візитну карточку, яку тримав у руці.
— Преподобний Г’ю С. Лав, Реткоффі. Сучасна адреса: Сент-Майклс, Селлінс. Приємний молодик. Він сказав мені, що пише книжку про Фіцджеральдів{527}. Історію знає як свої п’ять пальців, даю слово чести.
Дівчина старанно зняла із спідниці причепливу стеблинку.
— А я подумав, що ви тут задумали нову порохову змову, — сказав Дж. Дж. О’Моллой.
Нед Ламберт гучно клацнув пальцями над головою.
— Господи! — вигукнув він. — Я ж забув розказати йому історію про те, як граф Кілдер після того, як він підпалив собор у Кешелі… Ви її знаєте? З біса жалкую, що я це зробив, — каже він, — але, присягаюся святим Богом, я думав, що архієпископ саме в соборі. Хоча вона могла б йому не сподобатись. Правда? Господи, все одно розкажу. Це був великий граф, Фіцджеральд Мор. Вони всі були хвацькі хлопці, оці Джеральдини.
Коні, повз яких він проходив, нервово здригались у послабленому запрягу. Він ляснув по крижах рябого коня, що сіпався поруч, і скрикнув:
— Ану, не дурій!
Потім повернувся до Дж. Дж. Моллоя і запитав:
— Слухай-но, Джеку, що там сталося? І з якої причини? Ой, заждіть хвилину. Тримайтесь, не лякайтесь.
Роззявивши рота і закинувши назад голову, він завмер на хвилину, а потім гучно чхнув.
— Апчхи! Хай йому біс!
— Це через пил із цих мішків, — ввічливо пояснив Дж. Дж. О’Моллой.
— Ні, — задихано заперечив Нед Ламберт. — Це мене прохопило… холодним вечором поза… трясця його матері… вечором позавчора… і такий жахливий протяг…
Він тримав напоготові носовик, щоб знову…
— Я був на… зранку… бідолашного… як його звати… Апчхи!.. От лиха година!
Том Рочфорд узяв верхній диск із купки, яку притискав до свого жилета бордового кольору.
— Бачите? — запитав він. — Вважаймо, зараз на сцені йде шостий номер. Дивіться, кладу сюди. Де «Номер На Сцені».
Він уставив диск у лівий проріз так, щоб вони бачили. Диск покотився вниз по жолобу, трохи повагався і завмер, показуючи їм у вічку цифру шість.
Колись, у давні часи, юристи, поважні й гордовиті, вершачи свої законницькі справи, споглядали, як Річі Гулдинг проходив з податкової палати, прямуючи в цивільний суд із папкою фірми «Гулдинг, Колліс і Ворд», і чули, як із адміралтейської філії королівського суду до суду апеляційного йшла, шелестячи широчезною спідницею з чорного шовку підстаркувата жінка, яка недовірливо посміхалася, показуючи свої вставні зуби.
— Бачите? — запитав він. — Тепер ви бачите, що останній, який я вставив, тепер там угорі. Попередні Номери. Тиск. Дія важеля, зрозуміло?
Він показав їм зростаючий стос дисків із правого боку.
— Ловка штука, — сказав, сопучи, Носатий Флінн. — Тож той, хто запізнився, може бачити, який номер зараз, а які вже були.
— Бачите? — запитав Том Рочфорд.
Він уставив диск для розваги і простежив, як той котиться вниз, вагається, завмирає і показує цифру — чотири. «Номер На Сцені».
— Зараз я побачу його в «Ормонді», — повідомив Ленеган, — і спробую промацати. Знаєте: рука руку миє.
— Спробуйте, — сказав Том Рочфорд. — Скажіть О’Шпару, що й я вже мов ошпарений, така нетерплячка.
— Надобраніч, — категорично заявив МакКой. — Коли ви двоє розпочинаєте свою балачку…
Носатий Флінн нахилився, сопучи, над приладом.
— А як воно діє отут, Томмі? — запитав він.
— Не згадуйте лихом, — сказав Ленеган. — Бувайте, хлопці.