Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
— Сусідами будемо!
— Матінко! — з почуттям сказав панотець Федір. — Не користі заради…
— Знаю, знаю, — зауважила цариця, — а токмо волею пославшої м'я жони.
— Звідки ж ви знаєте? — здивувався панотець Федір.
— Та вже знаю. Зайшли би, сусідо. У шістдесят шість пограємо! Га?
Вона засміялась і полетіла, пускаючи в нічне небо вертушки.
Третього дня панотець Федір почав проповідувати птахам. Він чомусь схиляв їх до лютеранства.
— Птахи, — казав він їм звучним голосом, — покайтесь у своїх гріхах привселюдно!
Четвертого дня його показували вже знизу екскурсантам.
— Праворуч — замок Тамари, — казали досвідчені провідники, — а ліворуч жива людина стоїть, а чим живе і як туди потрапила, теж невідомо.
— І дикий же народ! — дивувались екскурсанти. — Діти гір!
Ішли хмари. Над панотцем Федором кружляли орли. Найсміливіший з них украв рештки любительської ковбаси і помахом крил скинув у киплячий Терек фунта півтора хліба.
Панотець Федір насварився на орла пальцем і, світосяйно усміхаючись, прошепотів:
Орел глянув косим оком на панотця Федора, закричав «ку-ку-рі-ку» і полетів.
— Ах, орле мій, орле, велике ти стерво!
Через десять днів з Владикавказа прибула пожежна команда з належним обозом і приладдям і зняла панотця Федора.
Коли його знімали, він ляскав руками і співав позбавленим приємності голосом:
І суворий Кавказ кілька разів повторив слова М. Ю. Лермонтова і музику А. Рубінштейна.
— Не користі заради, — сказав панотець Федір брандмейстерові, — а токмо…
Священика в спазмах реготу на пожежній драбині повезли до психіатричної лікарні.
Розділ XXXIX
Землетрус
— Як ви гадаєте, предводителю, — запитав Остап, коли концесіонери підходили до селища Сіоні, — чим можна заробити в цій убогій місцевості, що лежить на висоті двох верстов над рівнем моря?
Іполит Матвійович мовчав. Єдина праця, якою міг би він здобути собі життєві засоби, було жебрацтво, але тут, на гірських спіралях і карнизах, просити було ні в кого.
А втім, і тут було жебрацтво, але жебрацтво цілком особливе — альпійське: до кожного автобуса чи легкового автомобіля, що проходив повз селище, підбігали діти і виконували перед рухомою аудиторією кілька па наурської лезгинки; після того діти бігли за машиною з криком:
— Давай гроші! Гроші давай!
Пасажири жбурляли п'ятаки і підіймались до Хрестового перевалу.
— Святе діло, — сказав Остап, — капітальних витрат не потребує, прибутки не великі, але в нашому становищі цінні.
О другій годині другого дня мандрівки Іполит Матвійович під наглядом великого комбінатора виконав перед летючими пасажирами свій перший танок. Танок цей був подібний до мазурки, але пасажири, пересичені дикими красотами Кавказу, визнали його за лезгинку і винагородили трьома п'ятаками. Перед черговою машиною, — це, як виявилось, був автобус, що йшов з Тифліса до Владикавказа, — танцював і стрибав сам технічний директор.
— Давай гроші! Гроші давай! — закричав він сердито.
Пасажири зі сміхом щедро винагородили його стрибки. Остап зібрав у дорожному пилу тридцять копійок. Але тут сіонські діти обсипали конкурентів камінним градом. Рятуючись від обстрілу, мандрівники швидким кроком попрямували до найближчого аулу, де витратили зароблені гроші на сир та чуреки.
У такій праці концесіонери проводили свої дні. Ночували вони в гірських саклях. Четвертого дня вони спустилися зигзагами шосе в Кайшаурську долину. Тут було гаряче сонце, і кості компаньйонів, добре перемерзлі на Хрестовому перевалі, швидко одігрілися.
Дар'яльські скелі, темряву і холод перевалу змінила зелень і домовитість найглибшої долини. Мандрівники йшли над Арагвою, спускались у долину, населену людьми й багату на свійську худобу та харч. Тут можна було випросити дещо, дещо заробити або просто вкрасти. Це було Закавказзя.
У Пассанаурі, в жаркому багатому селищі з двома готелями і кількома духанами, друзі випросили чурек і залягли в кущах проти готелю «Франція» з садом та двома ведмежатами на ланцюгу. Вони тішились теплом, смачним хлібом і заслуженим відпочинком.