Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
— Я не зрозумів вас, — сказав Гітлер, трохи подавшись уперед, і Борман одразу ж відчув, що фюрер усвідомлює, про що зараз ітиме мова.
— Ваша заява про те, що ви залишитесь у Берліні, особисто очолите боротьбу до остаточної перемоги або ж загинете разом з жителями столиці, надихне націю, надасть їй сили… Геббельс висловив міркування, чи не варто ще більше пострашити хитких і деморалізованих, заявивши, що фюрер піде з життя, якщо боротьбі не буде віддано сили всіх німців — усіх без винятку…
Борман пустив пробну кулю: Геббельс ніколи не посмів би висловити таку ідею, але це треба було ще міцніше закласти в мозок Гітлера, закріпити цю думку, заспокійливо закамуфлювати розмовою про «переляк» і «натиск».
— Я не знав, що відповісти Геббельсу, — тим часом провадив далі рейхслейтер, — а він ніколи не насмілився б звернутися до вас з такою пропозицією, бо вона продиктована користолюбними інтересами його міністерства, справою нашої пропаганди… Але я зважився висловити вам це його міркування…
— Ви гадаєте, що воно має під собою грунт?
— Оскільки вас чекають в Альпійському редуті, який неприступний, оскільки ви завжди можете покинути Берлін, — неквапливо брехав Борман, — я вважав би такий крайній крок, таку політичну інтригу не зовсім марною…
— Добре, — відповів Гітлер. — Я знайду можливість публічно висловитися в такому плані… Хоч, — в очах його раптом спалахнув колишній, осмислений, жорстокий, спрямований вогонь, — я справді найбільше за все боюся попасти в лапи ворогів… Вони тоді повезуть мене по світу в клітці… Так, саме так, Борман, я ж знаю цих чудовиськ… Отже, — Гітлер також почав гру, — може, мені справді є смисл піти з життя?
— Фюрер, ви не смієте думати про це… Я буваю в місті, я бачу настрій людей, бачу обличчя, сповнені рішучості перемогти, розбити ворога і погнати його назад, я чую розмови берлінців: веселі, спокійні й достойні, вони плюють на смердючі трупи зрадників, яких повісили на стовпах… Монолітність нації тепер така, що перемога просто неминуча, ви ж знаєте свій народ!
Гітлер лагідно усміхнувся, заспокоєно кивнув:
— Добре, Борман, я знайду момент для того, щоб полякати тих, хто виявляє малодушність…
Коли Борман ішов до дверей, Гітлер раптом тихо засміявся:
— Але ж я змушений буду виконати слово, яке я дав, коли вашої впевненості в перемозі не стане…
Борман обернувся: Гітлер шарпав своєю правою рукою тремтячу ліву і дивився на нього благально, як дитина, котрій не хочеться слухати страшної казки, точніше, вона хоче наперед знати, що кінець буде — так чи інакше — щасливий.
— Якщо настане крах, я застрелюсь на ваших очах, мій фюрер, — сказав Борман. — Моє життя і доля настільки пов'язані з вами, такі нерозривні, що, думаючи про вас, я думаю про себе…
— А як одягнені люди на вулицях? — спитав Гітлер.
Борман здригнувся від цього запитання, згадавши тисячі трупів уздовж доріг, голодних дітей, — згорблених, пергаментних старих жінок, що завмерли в чергах біля магазинів, де давали хліб; руїни будинків; воронки на дорогах, пожарища, солдатів, що висіли на стовпах з дощечками на грудях: «Я не вірив у перемогу!», і відповів, жахаючись самого себе:
— Весна завжди прикрашала берлінців, мій фюрер, дівчата зняли пальта, діти бігають у сорочечках…
— А столики кафе вже винесли на бульвари?
І тут Борман злякався: а що коли Геббельс розповів йому хоч краплю правди? Або ж показав фотографії звірства авіації союзників?
— Ні, — відповів він, не відводячи очей від обличчя Гітлера, — ні ще, мій фюрер… Люди ждуть перемоги, хоч маленькі рибальські шиночки на Фішермаркте й пивнички біля заводів повні робочого люду…
— Я не куштував пива з часів першої війни, — сказав Гітлер. — У мене до нього відраза… Знаєте чому? Я перепив у дитинстві. І дуже страждав… Відтоді в мене страх і ненависть до алкоголю… Це було так жахливо, коли я побачив себе збоку, як лежав долілиць, із скуйовдженим волоссям; страшні кольки в сонячному сплетінні; холодний піт на скронях… Саме тоді я вирішив, що після того, як ми утвердимось, я кину всіх алкоголіків, їхніх дітей і онуків в особливі табори: їм не місце серед арійців; ми будемо ідеєю, вони — гарячковими химерами, які розслабляють людину, роблячи її здобиччю зажерливих євреїв і безсердечних більшовиків… Але після перемоги я вийду з вами на Унтер-ден-Лінден, прогуляюся по Фрідріхштрасе, зайду в звичайнісіньку маленьку пивничку і вип'ю повний кухоль нашого пінистого «кіндлю»…