Пора грибної печалі
- Автор: Кешеля Дмитрий
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 5-7757-0021-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пора грибної печалі». Краткое содержание книги:
— Може, пожаліємо, напала би на нього гикавка? — озвався Фаркаш й підмигнув на пляшку.
З торжествуючою посмішкою Чедрик зиркнув на приниклого Голуба, перевів погляд на Стьопку і той, не очікуючи одноголосної згоди, з якоюсь незрозумілою люттю схопив пляшку й почав щедро наповнювати чашку.
Вкрай безпорадно почував себе Голуб.
Із самого ранку мав таке відчуття, ніби виплеснули йому на душу відро багнюки, а тут, коли, до всього, почув сите булькання горілки, так занудило, так гидко-моторошно зробилось на душі, хоч бігти до умивальника.
— Можна, я не буду пити? — благально звів очі на Чедрика.
Від почутого той мало не їкнув.
— Чого, чого? — нахилив вухо у бік Голуба і встав.
— Коли дозволите, я пропущу, — забелькотів, давлячись словами, Голуб.
— Ти подиви на нього, — розвів руки Чедрик, підходячи до Михайла. — Ви бачили ангела? Святого, чистого, купаного у непорочних водах Тібру? Ви бачили?..
— Ні, не бачили, — одноголосно відповіли дружки.
— Так ось він перед вами, — милостиво простиг обидві руки Чедрик. — Геній! Незаплямована наша совість! Пригляньтеся, який німб сяє над його головою. Хвилинка — і всі ми померкнемо, згоримо у сяйві того німба… І рознесе вітер по білому світу наші спопелені мощі! І заридають вдови, і діти осиротілі заплачуть!..
— Не бачимо німба! — гримнули дружки.
— Ондечки він!
Чедрик схопив зі стінки друшляк й підніс над головою Голуба.
— Лицезріть, братове, німб святоші, бо все на землі суще блякне перед ним.
— О, низько кланяємось, великий наш падишаху! — дружки враз впали на коліна й, молитовно склавши руки, вдарили чолобитну в підлогу.
Начепивши Михайлові на голову друшляк, Чедрик взяв зі столу чашку й наказав:
— Пий! Тут газда я, будеш чинити, що накажу. Це тобі не вдома, де командує жінка.
Благаючи допомоги у всіх святих та грішних і, зібравши жалюгідні останки сил, Михайло, надлюдським зусиллям долаючи нудоту, влив у себе горілку, бо із самого початку гірко усвідомив: дороги назад немає, спалено всі мости. Ліпше мовчки скоритись, вичікуючи, чим усе скінчиться.
А почалась ця історія із світлих, радісних і бентежних рядків. Два тижні тому в приймальні редакції пролунав дзвінок міжміської. Приємний баритон, вибачаючись, поцікавився, чи не трудиться випадково в даній установі Михайло Голуб. А коли так, то хай будуть ласкаві, покличуть до телефону. На роботу Михайлові дзвонили вкрай рідко і він помітно здивувався.
— Слухаю, — промовив розгублено, перейнявши із рук розквітлої секретарки трубку.
З усього видно, невідомий, що допитувався Михайла, уже встиг сподобатись вісімнадцятилітній дурепі.
— Слухаю! — повторив голосніше Голуб.
У трубці кілька секунд чулося шипіння, а потім затяжно пролунало:
— Мі-і-шутка! Братуха смертельний, медовий, мандариновий, кокосовий, впізнаєш мене ти, мій сльозливий, рідний до білих тапочок?
— Стьопка! — радісно плеснув по чолу Голуб.
— Я! Я! Я той самий, твій братець.
Кілька років тому брат Стьопка під час ожеледиці не справився на повороті з управлінням і зніс своїм могутнім краном півбудинку на розі вулиці. До того ж добряче покалічивши газдиню — та, на лихо, а може, щастя, поралася на кухні. Авторитетний слідчий мав усі підстави довести невинуватість Стьопки, однак від нього злегка несло. Отож, для профілактики братові дали можливість три роки провести в глибоких роздумах над своїм подальшим життям. Відбував покарання десь на півночі і за якийсь рік, потрапивши під амністію, вийшов, як сповіщав у листах, на свіже повітря. Проте краї тамтешні йому впали в око і додому не поспішав. Влаштувався кранівником на будівництві, вимолочував солідні гроші, леліючи намір повернутися додому при добрих статках, а відтак женитись. І ось тепер зробив посадку у Львові й…
— Білет на поїзд у мене в кишені, — інформував Стьопка. — Думаю, ввечері, в крайньому разі вранці, буду у тебе. Тільки ти, братуха медовий, апельсиновий, там не дуже витрачайся. У мене все із собою, — напоумляв Стьопка.
Господи, що він верзе! Михайло до сльози болючої ніжно, по-батьківськи любив молодшого брата — баламута, добряка, веселого пройдисвіта. По розмові, назичивши грошей, метнувся по магазинах, жінка наготувала їсти…
Приїхав, однак, Стьопка на п’ятий день.
— Розумієш, ти мій крепдешиновий, — виправдовувався він, — у поїзді зустрів однодумця по тих місцях, — махнув головою на північ, — він на півроку раніше видумався. Їхав до батьків дрова пиляти Ну й попросив підмогти… Сам знаєш, не в моїй натурі відмовлятися…