Іншалла, Мадонно, іншалла

Зима добігала кінця, родини домовилися справити весілля перед Аліджуном. Досить часу, щоб одні й другі підготувалися, але й щоб молоді сильніше одне одного зажадали. Так би й було, якби точнісінько на Джурджевдан не сталося те, що мусило статися, бо мусив настати край непевним лівнянським часам надміру золота й браку розуму.

Гяури атакували місто з трьох боків, а в четвертий тікало все живе, що лише мало силу в ногах. Напіводягнені жінки й діти, старі, що тільки квоктали й зловтішалися — справдились їхні передбачення; сильні чоловіки похмуро дивились у землю, наче вона їм завинила, багатші роззиралися пустими очима — вочевидь, перелічуючи залишені дукачі, солдати з розпущеного гарнізону мудрували, старійшини допитувались, чи відомо про це в Травнику і в Сараєві, а як відомо — то чому не надходить підмога? Оповісники від одних вух до інших несли неправдиві новини, а біднота невтішно плакала, бо ті, що мають найменше, за дивним нашим розрахунком у лихолітті гублять найбільше…

Ті, для яких було би безчестям опинитися в лавах утікачів, ті, які не встигли, і ті, що збиралися втікати дещо повільніше — щоб по них не так знати було переляк, — усі були порубані, прошиті кулею, ножем або в якийсь інший спосіб убиті. Гяури наче довгі місяці перед цим брели через пустелю: такі були спраглі, що напилися крові понад усяку міру. Вигубили всіх чоловіків, яких знайшли, всіх, чия голова вища від приклада рушниці. А рушниці їхні були якісь куці — той, хто робив їх, не мав жодного співчуття до дітей.

Того дня я був єдиним лівняком, якого не спіткала лиха година. У наш будинок увірвався сам гяурський воєвода, в супроводі двох своїх людей. Матір знайшли на кухні, вона саме гріла воду, щоб мене помити. Один солдат запитав: «Зарубати її, воєводо?» — мабуть, йому сподобалася думка зварити її голову в горщику. Але воєвода сказав: «Не смій! Коли вже ми жодної жінки не зарубали, то й цієї не зачепимо».

А мати мовчить, ані слова не мовить, тільки стоїть і дивиться, як бульбашки спливаються на поверхню води.

Так дійшли й до мене. А я лежу, як мати мене лишила, голий, ніби першого дня у світі, і не можу поворухнутися, щоб сором прикрити. «Боже помагай, хазяїне», — засміявся воєвода. Ті двоє стоять на порозі й не сміють зайти. Злякалися голизни. Я мовчу. «У цім домі не заведено вітатися, коли гості приходять?» Я далі мовчу, бо що ж йому скажу.

Він тоді наблизив своє лице до мого, я бачив кожну жилку в його очах, а очі такі чорні, аж зіниць у них не видно. Каже: «Я вчинив би богоугодну справу, якби тебе зарізав!». А я бачу отой білий наліт у нього на язику, відчуваю подих, і подих не пахне ні ракією, ні цибулею. Я ще подумав: у мого батька такий самий був. «Так, — кажу, — ти вчинив би богоугодну справу, якби мене зарізав». — «Та бачиш, хазяїне, ми тобі не мусульмани, щоб богоугодні справи чинити». Мовив отак, виштовхав двох солдатів поперед себе й пішов.