Сто років самотності (збірка)

Ну й дощ! — сказала Урсула.

Жовтень, — відповів він.

Мовлячи це, він не підвів очей від першої за день золотої рибки, бо саме вставляв їй рубінові очі. І тільки скінчивши роботу й поклавши рибку в бляшанку, взявся до супу. Потому, дуже повільно, з'їв шматок тушкованого м'яса з цибулею, трохи рису і кілька скибочок смаженого банана, — все було на одній тарілці. Його апетит був завжди однаковий і за добрих, і за найгірших умов. Після сніданку йому захотілося перепочити. Вірячи у своєрідний науково обґрунтований забобон, він ніколи не працював, не читав, не купався, не кохався з жінкою, поки не минуть дві години, призначені для травлення, і його віра в необхідність цього була така глибока, що кілька разів він навіть затримував початок військових операцій, щоб солдати, бува, не дістали апоплексичного удару. Полковник ліг у гамак, подлубався в вухах складаним ножем і швидко заснув. Йому приснилося, як він заходить до порожнього будинку з білими стінами, непокоячись тяжким відчуттям, що він — перший з людей, хто опинився там. Уві сні згадав: те саме йому снилося минулої ночі і ще багато разів за останні роки, і зрозумів, що тільки-но він прокинеться, як усе вмить зітреться з пам'яті, бо його повторний сон має одну особливість — згадати його можна тільки в такому ж сні. І справді, коли за хвилину по тому в двері майстерні постукав перукар, полковник Ауреліано Буендіа розплющив очі з таким враженням, наче він мимоволі задрімав на кілька секунд і йому ще нічого не встигло приснитися.