Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
А коли сам згодом приїхав на переговори з Хрущовим, то не тільки витягнув усіх німців-полонених з наших таборів, а, кажуть, готовий був викопати та відвезти додому усіх мертвих, які лежать під Москвою, під Сталінградом, на Вогняній дузі й на Дніпрі.
Я тоді думав, сидячи на своїй богом забутій агростанції: ну, чому не покличуть мене для переговорів з Аденауером? Я б знав, що йому сказати!
Але не покликали ні мене, ні когось іншого, і ніколи нас не кличуть. Помічники, радники й порадники трясуть накрохмаленими манжетами над столами переговорів, заковують главу держави в непробивне кільце, не проб’ються туди ні спомини, ні здоровий глузд, ні незалежне знання. Чужі у нас не ходять. Коли й зуміє просочитися туди хто-небудь, то хіба що таке стерво, як Козурін, бо в нього дядько в верхах і московська прописка.
Та до думок про московську прописку було тоді ще далеко, зате Козурін виростав несіяний.
Вони з Гарвеєм відправили вже, здається, останній ешелон репатріантів, тепер наша місія, власне, вичерпувалася. Я продекламував Козуріну:
— «Та заходитись риштувать вози в далекую дорогу».
— Що це? — з підозрою спитав Козурін.
— Шевченко.
— Ну, ти даєш, Сміян! А як же щодо Пушкіна: «Во глубине сибирских руд храните гордое терпенье»?
— Війна скінчилася — терпінню кінець. У мене ще два пам’ятники — і завдання вичерпане.
— Завдання наше тільки розпочинається, — поважно заявив Козурін, ламаючи басок для солідності: — Ми залишаємося тут для збирання радянських громадян.
— Визбирування?
— Збирання! і не поїдемо звідси доти, доки останнього радянського громадянина не буде відправлено на Батьківщину.
— По-моєму, ми вже всіх відправили.
— Це по-твоєму. Кого відправили? Тих, хто сам хотів їхати. А ті, що ховаються? Вороги, зрадники, фашистські прислужники, агенти, найманці… В таборах для переміщених осіб англійці зібрали тут півмільйона поляків. Скільки там наших — сто, двісті тисяч? Треба перешерстити всі табори.
— А хто нас туди пустить?
— Москва вже домовилась. Завтра з Хемера підполковник Дурас привезе наказ. Так що засукуй рукава.
— В тебе є такий цідилок, щоб процідити півмільйона людей?
— Цідити доведеться тобі, капітане. Я повинен здійснювати загальне керівництво.
«Попався б ти мені на фронті,— подумав я, — там би я тобі показав загальне керівництво, шмендрику нещасний!»
Козурін не почувався нещасним. Навпаки. Його просто розпирало від самовдоволення. Стан невизначеності для нього закінчувався, наставали часи, про які він, мабуть, мріяв, ще їдучи сюди з столиці. Починалася його стихія: переслідувати, ловити, ізолювати. Щуку кинули в море. Вона й не щука — так собі, щученя, — та однаково ж зуби має гострі і загнуті всередину.
— Май на увазі, капітан, — строго заявив Козурін, — від завтра ми вже не просто офіцери зв’язку радянської військової місії, а офіцери по збиранню радянських громадян.
— Є наказ?
— Як завжди, усний і цілком таємний. Ніяких писань. Ми не можемо допустити, щоб щось потрапило до рук противника. А ми на території противника. Пильність і ще раз пильність!
У Козуріна в крові була пильність, може, в п’ятому чи й десятому коліні, а що було в моїй крові? Глухі далекі поштовхи, невиразні натяки, нагадування з давнини, холодні, зловісні, немилостиві: «Піди, знайди і приведи… піди… приведи…» Вся енергія діяння на виконання чужих велінь, життя, погноблене чужою волею, тисячолітній попихач.
Ще вчора я відчував себе сильним, мужнім, майже всевладним, смерть загрожувала мені щокроку, та я не лякався смерті, я перемагав її частіше, ніж вона загрожувала, щоразу випереджав її, я не знав ніяких обмежень, ніяких спонукань і велінь, окрім єдиного великого веління: перемагати! Але ось перемога, і моя всесильність закінчилася, знов з’явилася держава у вигляді недолугого Козуріна, знов пролунав її залізний голос, і я повинен впокоритися, мене брутально відкинуто в первісний стан, до моїх невеселих джерел, до нещасної згідливості, замість гордого спокою в щасті й нещасті, до тління і сплюгавлення.
Піди, знайди і приведи…
Знов і знов розлунюється в тобі цей вічний голос держави, і немає ради, немає порятунку. Держава малюється мені перед очима, мов трамвай, на вікнах якого понаписувано «Не висовуватися», а тут трамвай з’їхав з рейок, перекинувся, і всі пасажири розбіглися, тепер треба всіх позбирати й загнати назад (до трамваю, хоч і перевернутого!), ще й караючи кожного, хоч карати треба б вагоновожатого, який довів до того, що трамвай перекинувся. Але ж вагоновожатий — страшно й подумати! — сам товариш Сталін! То що ж виходить?