Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Не маючи ніякісінького досвіду, я розробив детальний ритуал відкриття пам’ятників. На спеціальні замовлення часу немає, братимемо те, що знайдемо готове в майстернях цвинтарних скульпторів: білий мармур, чорний лабрадорит, ангели, архангели, різьблені вінки, урни, світильники — нехай буде так. Може, знайдемо десь місце для наших символів: п’ятикутня зірка, серп і молот, напис російською мовою про вічну шану і пам’ять. Викарбувати б і списки полеглих, та де ж візьмеш ті списки, на яких каменях вмістяться імена всіх невинно убієнних. В концтаборах в’язні спали на паперових матрацах, зшитих з особових справ тих, хто вже був спалений у крематоріях, розстріляний, замучений голодом. В кожному матраці десятки тисяч імен, а ті, що сплять на цих матрацах, так само приречені стати тільки папірцями для нових матраців — хто спроможний укласти ці кошмарні реєстри двадцятого століття!
Перед мармуровими ангелами, оздобленими п’ятикутними зірками, — урочисті промови. Промови союзників, промова місцевої адміністрації (хоч і самого діда Аденауера). Я віддаю честь. Оркестр грає гімн. Оркестр чин — англійський військовий чи цивільний німецький? Але ніхто не знає нового радянського гімну. В нас є листівки з текстом, але без нот. Гратимемо «Інтернаціонал». Колишні концтабірники, німецькі комуністи, змучені, змарнілі, ледь живі, грають гімн міжнародного пролетарського єднання і плачуть, а з ними плачемо й ми. Тоді салют. З салютом морока. Англійський майор заявив, що це їхня зона окупації, тому салют теж їхній. Нарешті домовились: спільний. Відділення автоматників Льоні Зябрєва і відділення шотландських гвардійців, у барвистих спідничках, стріляють кожне за своєю командою, але дружно. Тоді кладемо вінки з живих квітів і розмальовані залізні вінки, доволі кошмарна річ, але зате майже вічна. Хай простить мене бог за таку церемонію, але нічого кращого я вигадати не міг, а спитати не було в кого.
На фронті все було інакше. Ми не хоронили своїх полеглих, ніяких ритуалів, церемоній, пафосу й пишноти. Для цього була похоронна команда комендантського взводу, тилова пацючня, вся ота тричі зневажувана й проклята братія, що ошивається біля кухонь і хромових інтендантських чобіт, випиває наркомівські сто грам, що належать убитим, і лапає дівчат із медсанбатів.
А ми знай ішли вперед, перемагали, вмирали, воскресали, щоб знов битися, перемагати і йти вперед і вперед, далі й далі, на Захід — дайош на Захід! На Берлін — дайош Берлін!
Тут же треба було подбати про загиблих, та ще й як подбати! На рівні вже й не високому, а щонайвищому. Сам товариш Сталін стежить за цим. Він усе знає, усе передбачив. В серпні сорок першого видав наказ про те, що всі полонені зрадники, — виходить, так було треба, щоб були ми тверді, щоб не здригнулися наші душі від страшних поразок. Тепер сам скомандував знайти всі могили «зрадників» і увінчати біломармуровими пам’ятниками — теж так треба, хай бачить увесь світ і хай знає! Мармур не наш, ангели не наші — не біда, хай потратяться ці спадкоємці кривавої слави!
Аденауер зітхав і щоразу викручувався, ніби якийсь наш повелитель каптьорки, що ділить одну онучу на трьох солдат. Ніщо не віщувало в ньому великого державного діяча, який зможе відродити більшу половину поверженої німецької нації вже через якихось три-чотири роки! Перед нами був просто скупенький дідок, який намагався зекономити навіть на мертвих, весь час говорив про німецьку руїну, про руїну Землі й душ, про велику недолю і ще більше горе, а тоді заводив мову про доблесть скромності, яка личить мертвим набагато більше, ніж пишноти і пиха.
До всіх чортів скромність, стриманість і скнарість! Для мене це були не просто пам’ятники над замученими братами, а знов укріплені, хоч гризи зубами, ворожі позиції, на які я йшов у повний зріст, дерся, ламаючи пальці, обшмуглюючи шкіру до кісток, дряпався вище й вище, до самого неба!
І коли б ви отут спорудили пам’ятники до небес, то й того було б недосить для спокути всіх неземних гріхів і всієї крові, розлитої вами!
Я не проливав крові, казав Аденауер, та його ніхто й не звинувачував у тому пролитті. Але заощаджувати на мертвих? Щоразу вимагати свідків, доскіпуватися, чи правда, що то радянські люди лежать у Занні, і в Мюльгаймі, і в Бензбергу, і в Браувайлері?