Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

На «допити» мене водили з мішком на голові в спеціальну кімнату в сусідньому корпусі колишнього приміщення СБУ. Хоча іноді це відбувалося прямо в камері. «Допити» проводили місцеві бойовики, більшість з яких були колишніми співробітниками Міністерства внутрішніх справ України. Їх дуже нервували люди, які були за Україну. Також були росіяни, яких я впізнавала за характерною вимовою. У нас в Луганську так ніхто не говорить.

Там уявлення про час, день, період доби взагалі втрачається. Після однієї з ін’єкцій я втратила свідомість більш ніж на дві години. У той момент з обличчя зняли мішок. У кабінеті висів годинник, і я хоч приблизно зуміла побачити годину. Коли ти постійно знаходишся в чотирьох стінах, не бачиш нікого й нічого, взагалі не розумієш, що відбувається.

Одного разу сильне побиття, струм і уколи співпали. Той день у полоні, напевно, був найжахливішим. Навіть якщо з’являвся лікар, то лише для того, щоб просто привести до тями, аби вони мали змогу продовжити свої катування та тортури.

Їм байдуже на вік, стать — стабільна методика — зґвалтування. Пручатися немає жодного сенсу — тобі зв’язують руки й ноги. Тим паче ти одна, а навколо тебе чоловік троє-четверо. Мене намагалися зґвалтувати двічі. Але відчепилися, напевно тому, що зрозуміли, що протистояти фізично не зможу, а так їм не цікаво.

Вони також тиснули на мене морально. Це були не просто погрози моєму життю, вони погрожували розправою з родиною. Оскільки родина знаходилася в Луганську — це був доволі вагомий аргумент. Казали, що заберуть дитину, а з батьками «зовсім випадково» щось може трапитися. Якось під час допиту моїй мамі подзвонили по гучному зв’язку. Їй погрожували так, щоб я чула. І це лякало мене більше того всього фізичного болю, який був потім.