Остання збірка

Прокидаючись, вона почула свій крик і зрозуміла, що кричала, напевно, уже довгі секунди. У кімнаті було прохолодно, але все її тіло вкривав піт; його краплі стікали по обличчю та плечах на нічну сорочку. Спина й простирадло під нею були вологі від поту.

Вона одразу затремтіла.

— З тобою все гаразд? — запитав чоловік.

Кілька секунд вона мовчала, не маючи сил відповісти. Охопивши руками коліна й підтягнувши їх до живота, намагалася угамувати тремтіння. Чоловік темною масою лежав поруч, довгий темний циліндр на тлі білого простирадла, що слабо виблискувало у світлі місяця. Поглянувши на нього, вона знову затремтіла.

— Може, увімкнути світло? — запитав він.

— Ні! — різко мовила вона. — Не ворушися... будь ласка! Після її слів чулося лише рівномірне цокання годинника, але й воно чомусь видавалося лиховісним.

— Знову?

— Так, — сказала вона. — Те саме. Заради Бога, не торкайся мене!

Він присунувся до неї у темряві, звиваючись під простирадлом; вона знову злякано затремтіла.

— Сон, — обережно почав він, — сон був про... я вгадав?.. — Він делікатно не доказав до кінця і трохи посунувся у ліжку, обережно, щоб її не налякати.

Але вона вже опанувала себе. Руки її розслабилися, розкриті долоні щільно лягли на простирадло.

— Так, — сказав вона. — Снову змії. Вони повзали по мені. Великі й малі, сотні змій. Вони заполонили всю кімнату, а нові все повзли й повзли крізь двері й вікна. їх була повна шафа, так багато, що вони виповзали з-під дверцят на підлогу...

— Заспокойся, — сказав він. — Ти впевнена, що хочеш про це говорити?

Вона не відповіла.

— Може, тепер увімкнемо світло? — лагідно запитав він.

— Не зараз, — сказала вона, вагаючись. — Я ще не

відійшла.

— Так, так, — мовив він тоном повного розуміння. — А решта сну...

— Так.

— Послухай, може, не варто зараз про це говорити?

— Ні, давай поговоримо. — Вона спробувала засміятися, але замість сміху вийшов сухий кашель. — А то ти подумаєш, що я починаю до цього звикати. Скільки ж ночей це вже триває?

Сон завжди починався з маленької змійки, що повільно повзе по її руці й поглядає на неї злобливими червоними очицями. Вона скидала її і сідала на ліжку. Тут по ковдрі починала повзти інша, дедалі швидше й швидше. Вона скидала й цю, швидко вставала з постелі на підлогу. Нова змія виявлялася у неї під ногами, ще одна заплутувалася у волоссі над очима, а потім крізь відчинені двері повзли все нові й нові, змушуючи її повернутися на постіль і з криком тягнутися до чоловіка.

Але уві сні чоловіка поруч не було. Замість нього на постелі довгим темним циліндром на тлі білого простирадла, що слабо виблискує у світлі місяця, лежав величезний змій. І вона усвідомлювала це, лише обійнявши його руками.

— Увімкни світло, — звеліла вона.

Коли кімнату залило світло, м'язи її затремтіли. Стегна напружилися, готові викинути її з постелі, якщо...

Але, зрештою, це був таки її чоловік.

— Боже милосердний, — видихнула вона й цілком розслабилася, простягнувшись на ліжку.