Черлені щити

Позаду, закриваючи півнеба, темніла похмура Ізюмська гора.

Ігореві перехопило дихання. Від неясного тривожного передчуття стиснулося серце. Там, за горою, залишилася рідна сторона, мила серцю зелена Сіверщина, залишилося все, що він любив, — розлогі поля і дрімучі ліси, гамірливі городи і тихі села, повноводі ріки і озера, знайомі стежки-доріжки, по яких ходив тридцять і чотири літа, ніжно-спокійна синьоока жона Ярославна, маленькі синочки і крихітка доня… Чи повернеться він до них знову? Чи складе голову в цьому чужому полинному степу?

З його грудей вихопилося мимовільне, як стогін, зітхання, а з вуст гострим болем вирвалося:

— О Руська земле, уже за шелом’янем єси!

Усім, хто оточував князя і хто почув ці слова, стало сумно, аж моторошно. Хтось теж, як і князь, важко зітхнув, хтось перехрестився, у когось в оці блиснула проти зір сльоза. А над військом, перелітаючи з вуст до вуст, прошелестіло-пронеслося тисячократне повторене:

— О Руська земле, уже ти за горою! Уже ти за горою єси!..

Важко, як важко розставатися з рідною землею, коли надовго вирушаєш у чужий край! А ще важче, коли йдеш на війну і не знаєш, чи повернешся!..

Невдовзі показалася невелика степова річечка Ташлик. Її долиною війська пішли вперед — назустріч течії. Опівночі зробили привал — напоїли коней, трохи перепочили, а потім, по знаку Ігоря, рушили далі — в глибину Половецького степу.

Перед світанком зробили ще один привал. На цей раз довший. Воїни погодували коней вівсом, що залишався в дорожніх саквах і який берегли для такого випадку, попасли, напоїли їх вволю, самі підкріпилися і полягали спочивати. Та мало хто спав. Зі сходом сонця всі знову були на ногах. Ігор наказав роздати важке військове спорядження, що везли з собою на запасних та сумних конях, — лати, кольчуги, шоломи, щити, луки, тули зі стрілами, поручі, поножі, — бо розраховував на скору зустріч з половцями.

Тепер дружини вишикувалися так, щоб відразу можна було стати в бойовий порядок. Рухалися від Кам'янки до Сюурлію — десять верст — без поспіху, виславши наперед і на обидва крила посилену сторожу.

Прекрасне видовище являв собою в ці сонячні ранкові години 10 травня 1185 року, в п'ятницю, Ігорів полк! Ішов він зімкнутим строєм, щільно, по вісім вершників у ряду, розтягнувшись на таку відстань, скільки око могло сягнути. На лівій руці кожного вершника — руський червоний щит, що проти ранкового сонця багрянів, мов стяг, і здалеку здавалося, що із краю в край широке Половецьке поле перегороджене тими черленими щитами. На срібних стружіях майоріли над військом барвисті Ігореві корогви, розвівалися знамена інших князів, тріпотіли на вітрі різнокольорові трикутнички прапорців, прикріплених до списів старших дружинників. Ряхтіла кінська збруя, блищали крицеві лати, сонцем горіли золоті князівські шоломи. Тішили і милували око різної масті коні — вороні, сірі, гніді, білі, карі, солові… Та все ж головним кольором, що впадав в очі, був багряний колір руських черлених щитів, — вони, мов мечем, розділили, перегородили навпіл зелений весняний степ…