Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
Здавалося, минула вічність, перш ніж доктор Рейнольдс повернувся.
— Джем помер? — запитала я.
— І не збирається,— сказав доктор, присідаючи навпочіпки переді мною.— У нього на лобі гуля така самісінька, як у тебе, і ще поламана рука. А поглянь сюди, Всевидько... та ні, не повертай голови, дивися вбік. А тепер сюди. У нього складний перелом, судячи з усього, в лікті. Враження таке, ніби хтось намагався викрутити йому руку... тепер дивись на мене.
— То він не помер?
— Та ні ж! — Доктор Рейнольдс підвівся.— Сьогодні ми не так багато можемо зробити, треба покласти його якнайзручніше. Крім того, треба зробити рентгенівський знімок... Руку, певно, доведеться на деякий час узяти в гіпс. Ти тільки не турбуйся, рука заживе, й сліду не буде. У хлопців його віку швидко загоюється.
Розмовляючи, доктор Рейнольдс весь час пильно дивився на мене і мацав мою гулю, яка ставала дедалі більша.
— А як ти почуваєш, у тебе всі кістки цілі? — пожартував він.
Я всміхнулась.
— Отже, ви гадаєте, він живий?
Доктор Рейнольдс надів капелюх.
— Звичайно, я можу й помилитись, але, думаю, він навіть дуже живий. Симптоми недвозначні. Піди подивись на нього, а коли я повернуся, ми разом вирішимо остаточно.
Хода у доктора Рейнольдса була легка, молодеча. Цього не скажеш про містера Гека Тейта. Під його важкими кроками стогнали східці, він незграбно відчинив двері і так само, як доктор Рейнольдс, сказав «О господи!», потім запитав:
— Ну, Всевидько, ти жива-здорова?
— Так, сер, я піду до Джема, Аттікус і всі там.
— І я з тобою,— сказав містер Тейт.
Тітка Олександра завісила лампу в головах у Джема рушником, і в кімнаті стало напівтемно. Джем лежав на спині. Одна щока у нього була розбита. Ліва рука трохи зігнута в лікті, але не в той бік, куди треба. Джем лежав похмурий.
— Джем...
— Він тебе не чує, Всевидько,— сказав Аттікус.— Він вимкнутий, як вимикають світло. Опритомнів було, але доктор Рейнольдс знову його усипив.
— Так, сер.
Я відійшла. Кімната Джема була велика і квадратна. Тітка Олександра сиділа в кріслі-гойдалці біля каміна. В кутку, нахилившись до стіни, стояв чоловік, який приніс Джема. Він був не з місцевих, я його не знала, певно, приїхав на вечір і випадково опинився поблизу, коли все трапилося. Почув наш крик і прибіг рятувати.
Аттікус стояв біля Джемового ліжка.
Містер Гек Тейт зупинився на порозі. В руках він тримав капелюх, кишеня штанів відстовбурчилася — там був ліхтарик. Містер Тейт був у мисливській куртці, бриджах і високих чоботях.
— Заходьте, Гек,— запросив Аттікус.— Ну, як? Знайшли когось? Не уявляю, який негідник міг учинити таку підлоту, але сподіваюся, ви знайшли його.
Містер Тейт гмикнув. Пильно глянув на чоловіка в кутку, кивнув йому головою, обвів поглядом кімнату — подивився на Джема, тітку Олександру, нарешті на Аттікуса.
— Сідайте, містер Фінч,— запропонував він люб’язно.
— Сідайте всі,— сказав Аттікус.— Ось вам стілець, Гек. Я принесу ще один із вітальні.
Містер Тейт сів за письмовий стіл Джема. Він ждав, поки повернеться і сяде Аттікус. Я не розуміла, чому батько не приніс стільця для чоловіка, що стояв у кутку, але Аттікус, певно, знає, що робить,— він краще обізнаний із звичаями і вдачею навколишніх фермерів, ніж я. Приїде, бувало, такий клієнт до батька, прив’яже мула десь на подвір’ї, під платаном, і не заходить у дім — так і розмовляють з Аттікусом на задній веранді. Цьому, певно, було затишніше стояти в кутку.
— Містер Фінч,— сказав шериф,— я хочу розповісти, що я там знайшов. Найшов дитяче плаття — воно там у машині. Це твоє плаття, Всевидько?
— Так, сер, якщо це плаття рожеве з мереживом, то це моє,— відповіла я.
Містер Тейт поводився так, ніби давав свідчення в суді. Він любив розповідати все по-своєму, і щоб ні прокурор, ні захист йому не заважали, хоч, правда, така манера висловлюватися вимагала іноді чимало часу.
— Крім того, я знайшов там кілька дивних клаптиків тканини невиразного темно-брунатного кольору...
— Це з мого костюма, містер Тейт.
Руки містера Тейта ковзнули по колінах. Потім він потер ліву руку і почав оглядати поличку каміна, далі його, здається, зацікавив і сам камін. Нарешті почав обмацувати пальцями довгого носа.
— В чому річ, Гек? — запитав Аттікус.
Містер Тейт почухав потилицю.
— Там під дубом лежить Боб Юел, між ребрами у нього стирчить кухонний ніж. Юел мертвий, містер Фінч.