Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

Келен зі стогоном закрила очі:

— Ні! О, добрі духи, ні!

Він відпустив її горло. Погляд його став байдужим.

— Сподіваюся, я довів тобі свою любов, Келен. Сподіваюся, тепер ти мені повіриш. Я віддав тобі все, і більше у мене нічого не залишилося. Нічого.

— Залишилося! Залишилося більше, ніж тобі здається! Я люблю тебе найбільше на світі!

Вона несміливо торкнулася його щоки. Він відштовхнув її руку. Очі сказали все: сказали, що вона зрадила його.

— Он як? — Він відвернувся. — Хотілося б мені тобі повірити.

— Ти обіцяв ніколи не сумніватися в моїй любові, — через силу сказала Келен. Він байдуже кивнув:

— Так, обіцяв.

Якби вона могла вразити блискавкою себе, то зробила б це.

— Річард… Я знаю, зараз тобі важко зрозуміти, що сталося, але, повір, я була змушена — змушена врятувати тобі життя. Біль в голові і твій дар вбили б тебе. Я сподіваюся, що колись ти все зрозумієш. Я люблю тебе всім серцем.

Лице Річарда не змінилося.

— Якщо ти говориш правду, вирушай до Зедда і розкажи йому, що ти наробила. Розкажи йому.

— Річард, — нагадала про себе сестра Верна, — візьми речі й почекай біля конов'язі.

Річард глянув на неї через плече і кивнув. Потім він пройшов туди, де лежали його плащ, сумка і лук. Дивлячись, як він вішає на груди свисток Птахолова, ейдж Денни і зуб Скарлет, Келен подумала, що їй нема чого подарувати йому на пам'ять.

Коли він проходив повз, вона схопила його за плече.

— Почекай! — Вона витягла у нього з-за пояса ніж і одним рухом відхопила довге пасмо свого волосся. Вона навіть не встигла згадати про те, що трапляється з сповідницею, що відрізає собі волосся.

З криком болю вона повалилася на землю. Магія пронизала її наскрізь, обпалюючи кожну клітинку. Келен ледь не втратила свідомість і корчилася на землі, судорожно хапаючи ротом повітря.

Ледь прийшовши до тями, вона відрізала від плаття невелику смужку і перев'язала нею своє пасмо. Річард байдуже дивився, як вона повертає ніж на місце і кладе перев'язане блакитною стрічкою пасмо йому в сумку.

— Це щоб ти пам'ятав, що моє серце завжди з тобою… Що я люблю тебе.

— Знайди Зедда. — Це було все, що він сказав перед тим, як повернутися і вийти за двері.

Келен стояла, дивлячись йому вслід. Вона відчувала себе роздавленою, втраченою, спустошеною. Поруч з нею встала сестра Верна і теж подивилася на двері.

— Можливо, це самий мужній вчинок, який мені довелося бачити, — м'яко сказала вона. — Щасливі народи Серединних Земель, що мають таку Мати-сповідницю.

Келен продовжувала дивитися на двері.

— Він думає, що я зрадила його. — Вона повернулась і крізь сльози поглянула на сестру Верну. — Він впевнений, що я його зрадила.