Світанок

Джейкоб? Джейкоб і досі був тут, і досі намагався врятувати мене.

Звісно, — хотіла я йому відповісти. Звісно, моє серце битиметься. Хіба я їм обом не пообіцяла?

Я хотіла відчути своє серце, знайти його, але загубилася у власному тілі. Я не відчувала нічого, що мала б, усе наче зрушило зі своїх місць. Кліпнула й нарешті знайшла свої очі. Я бачила світло. Шукала поглядом не це, але то було вже краще, ніж нічого.

Намагаючись сфокусувати погляд, я почула Едвардів шепіт:

— Ренесма.

Ренесма?

Не блідий ідеальний синок, намарений мною? На мить це вразило мене. А тоді мене огорнула тепла хвиля.

Ренесма.

Я змусила свої вуста ворушитися, змусила бульбашки повітря перетворитися на слова на язику. Змусила руки простягнутися.

— Дай мені… Дай мені її.

Світло затанцювало, відбиваючись від Едвардових кришталевих рук. Іскри відсвічували червоним — кольором крові, якою була вимащена його шкіра. І в долонях у нього теж було червоне. Щось маленьке, яке пручалося, і з нього скрапувала кров. Він притулив тепле тільце до моїх слабких рук, щоб я начебто потримала його. Волога шкіра була гарячою — гарячою, як у Джейкоба.

Погляд мій сфокусувався; зненацька все було чітко і ясно.

Ренесма не плакала, але дихала коротко й важко. Очі її були розплющені, вираз у них був такий уражений, що мені аж стало смішно. Маленька, ідеально кругла голівка була вкрита копною скуйовдженого, вимащеного кров’ю волоссячка. Райдужні оболонки очей були знайомого — неймовірного — шоколадного кольору. Попід кров’ю шкіра її була блідою — кремова слонова кість. Уся, окрім щік, на яких грав рум’янець.

Її крихітне личко було таким ідеальним, що я закам’яніла. Вона була вродливішою за власного батька. Неймовірно. Неможливо.

— Ренесма, — прошепотіла я. — Така… хороша.

Неможливе обличчя зненацька всміхнулося — широкою свідомою усмішкою. Попід рожевими мушлями вуст прозирнув повний ряд молочно-білих зубів.

Вона нахилила голову до моїх грудей, шукаючи тепла. Шкіра її була гарячою і шовковистою, але не піддавалася, як моя.

Аж раптом мене знову прошив біль — один теплий удар. Я задихнулася.

І тоді її забрали. Янгольського личка моєї донечки ніде не було. Я не бачила й не відчувала її.

Ні! — хотілося заволати мені. Віддайте її назад!

Але слабкість перемогла. На мить мені здалося, що руки мої перетворилися на безвільні гумові шланги, а тоді відчуття в руках зникло геть-чисто. Я більше не відчувала їх. Я більше не відчувала себе.

Чорнота затулила очі — цілковита чорнота. Наче на обличчя миттю пов’язали товсту чорну пов’язку. Зав’язали не тільки очі, а й усю мене, причавили незмірним тягарем. Боротися з цим не було снаги. Я знала, що набагато легше буде піддатися. Дозволити чорноті причавити мене глибше, глибше, глибше — туди, де немає ні болю, ні виснаження, ні занепокоєння, ні страху.