Світанок

— Я вже оговталася, — запевнила Розалія. — Дай мені дитину, Едварде. Я подбаю про неї, поки Белла…

Я робив Беллі штучне дихання, поки тривав обмін. Швидке стук-стук-стук почало віддалятися.

— Джейкобе, забери руки.

Я відірвав погляд від білих очей Белли, продовжуючи робити їй масаж серця. Едвард тримав шприц — сріблястий, наче весь він був металевий.

— Що це?

Його кам’яна рука відкинула мою. Вчувся слабенький хрускіт — його змах зламав мені мізинця. Тої ж таки миті він застромив голку Беллі просто в серце.

— Це моя отрута, — відповів він, натискаючи на поршень.

Серце її здригнулося, наче його прошив електрошок.

— А тепер продовжуй масажувати, — наказав він. Голос його був льодяний, мертвий. Лютий і бездумний. Наче він був бездушною машиною.

Я не зважав на біль у мізинці, який уже почав заживати, та знову почав ритмічно тиснути на грудну клітину Белли. Стало важче — наче кров її загусала в жилах, ставала в’язкою і повільною. Поки ганяв тягучу кров її жилами, я спостерігав, що ж робить він.

Схоже було, наче він її цілує, торкаючись вустами шиї, зап’ястків, згину ліктя. Але воднораз я чув тріск — то лускала шкіра під його гострими зубами: він випускав отруту в якомога більше місць. Я побачив, як його блідий язик ковзає по відкритих ранах, та перш ніж мене знудило від видовища, я збагнув, навіщо він це робить. Там, де його язик злизував отруту з її шкіри, ранки миттєво затягувалися. Щоб ні кров, ні отрута не могли вилитися назовні.

Я ще раз вдихнув повітря їй у легені — але вона вже не дихала. Просто без жодних ознак життя здіймалися її груди. Я й далі робив масаж серця, рахуючи, а він маніакально обціловував її, намагаючися склеїти докупи. Вся королівська кіннота, вся королівська рать…

І більше нічого не було — тільки я, тільки він.

Над трупом.

Бо від дівчини, яку ми обидва кохали, лишилося тільки це. Я знав це напевно, адже більше не відчував із нею зв’язку. Її тут уже не було. Отож і тіло більше не приваблювало мене. Безглузда потреба бути біля неї зникла.

Чи радше перевернулася на сто вісімдесят градусів. Тепер мене тягнуло геть — вниз по сходах і геть надвір. Бажання втекти звідси і більше ніколи, ніколи не повертатися.

— То й забирайся, — рявкнув Едвард і знову відкинув мої руки, посідаючи моє місце. За відчуттями — три пальці зламалися.

Я бездумно розпрямив їх, навіть не помітивши болю.

Він тиснув на її мертве тіло значно швидше, ніж я.

— Вона не мертва, — заричав він. — З нею все буде гаразд.

Але я вже не був певен, чи справді до мене він говорить.

Обернувшись, залишивши його наодинці з його коханою мертвою, я повільно пішов до дверей. Так повільно… Я не міг примусити ноги переступати швидше.

Ось воно. Океан болю. Протилежний бік ген там, за бурхливою водою — так далеко, що я не міг його уявити, поминаючи вже побачити.

Я знову почувався спустошеним — я втратив свою мету. Так довго порятунок Белли змушував мене боротися! Але її неможливо було врятувати. Вона добровільно пожертвувала собою, віддалася на розтерзання потворі, і я програв боротьбу. Все скінчилося.