Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
— Як понесеш смолоскипа, то я понесу товстуна.
Раптом його підсмикнуло у холодне повітря, подалі від м’якого затишного снігу. Тепер він плив верхом із чиєюсь рукою під колінами та іншою під спиною. Сем звів голову догори і блимнув очима. Перед ним маяло обличчя: широке і брутальне, майже сховане кущами цупкої брунатної бороди, зі сплющеним носом і маленькими темними очицями. Обличчя це Сем уже десь бачив, але пригадав не одразу. «Павлюк! Малюк-Павлюк.» Розтоплений жаром смолоскипа лід потік йому водою в очі.
— І ти зможеш його отак нести?! — почув Сем запитання Грена.
— А чого ж ні! Колись носив теля, важче за нього. До мамки носив, щоб воно молочка попило.
Семова голова хиталася вгору-вниз на кожному кроці Малюка-Павлюка.
— Та зупинися, — бурмотів він, — постав мене на землю, я ж не дитина, я братчик Нічної Варти.
Він схлипнув і додав:
— Лишіть мене спокійно вмерти.
— Замовкни, Семе! — звелів Грен. — Бережи сили. Думай про сестер та брата. Про маестра Аемона. Про улюблену страву. Заспівай пісеньки, якої знаєш.
— Уголос?
— У голові.
Сем знав сотню пісень, та коли спробував згадати хоч одну, то не зміг — наче усі слова з голови повилітали. Він знову схлипнув і сказав:
— Не знаю я ніяких пісень, Грене. Колись трохи знав, та зараз жодної не згадаю.
— Згадаєш! — пообіцяв Грен. — От хоч би про ведмедя та красну дівку. Її кожен знає. «Бурий, чорний волохатий, жив ведмідь побіля хати!…»
— Ні, не цю! — заблагав Сем. Ведмідь, що з’явився на Кулаку, не мав на гнилому тілі жодної шерстинки. Тепер Семові не хотілося й думати про ведмедів. — Не треба пісень. Прошу тебе, Грене, облиш.
— То думай про своїх круків.
— Та які ж вони мої? — «То круки пана князя-воєводи, круки Нічної Варти.» — Вони належать замкові Чорному та Тіньовій Вежі.
Малюк-Павлюк скривився.
— Чет казав, я зможу взяти крука Старого Ведмедя. Отого, що говорить. Я йому зерняток зберіг, усякого харчу. — Але відразу струснув головою заперечливо. — Ні, забув. Я ж лишив зернятка там, де сховав.
Він посунув далі вперед, пихкаючи білою парою з рота на кожному кроці, а тоді раптом додав:
— Можна мені одного з твоїх круків? Лише одненького. Я б не дозволив Верхолякові його з’їсти.
— Нема їх, — відповів Сем. — Ти вже вибач.
«Не вибачайся — нема тобі пробачення.»
— Вони вже на шляху до Стіни.
Він випустив круків, коли знову почув роги, що закликали Варту на кінь. «Два короткі заклики, один довгий — наказ сідати у сідло.» Але ж сідати у сідло означало тікати з Кулака. В такому разі битву вже програно.
Страх вчепився у нього так люто, що він ледве спромігся відчинити клітки і дивитися, як вилітають круки. Тільки коли останній, плескаючи крилами, зник у сніговому вихорі, Сем усвідомив, що не надіслав ними жодного з написаних листів.
— Ні! — заскиглив він. — Ні, божечки, ні…
Сніг падав, роги сурмили «Га-у-у-у, га-у-у-у, га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у», співали, кликали сідати на коней, у сідла. Сем побачив двох круків на скелі й побіг їх ловити, але птахи ліниво здійнялися у повітря крізь хуртовину в протилежному від нього напрямку. Сем погнався за одним, дихаючи густими білими хмарами крізь ніс, тоді запнувся і побачив, що він за якісь чотири аршини від кільцевого муру.
Опісля… він пригадав, як мертв’яки лізли через камені зі стрілами між очей та у горлянках. Дехто з них був у кольчугах, дехто майже голий… більшість — дичаки, але подекуди траплялися і вдягнені у вицвілий чорний стрій. Сем пригадав, як один із воїнів Тіньової Вежі пхнув списом м’яке бліде черево упиря, аж вістря вийшло зі спини, а істота ковзнула по ратищу, простягла чорні руки і скрутила братчикові в’язи так, що кров ринула з рота. Саме тоді — майже напевне — Сем уперше випорожнив міхура у штани.
Своєї втечі Сем не пам’ятав. Але ж, мабуть, якось він тікав, бо раптом побачив вогнище за пів-табору від себе, а коло нього — пана Отина Вивіра з кількома лучниками. Пан Отин стояв на колінах у снігу і крутив головою на безлад, що чинився навколо, доки кінь без вершника не вдарив йому копитом у обличчя. Лучники того навіть не помітили — вони пускали вогняні стріли по тінях у темряві. Сем побачив, як одного упиря поцілили, і він запалав, але за ним бігло ще з десяток, а з тими разом — величезна біла тінь, схожа на ведмедя. І скоро в лучників закінчилися стріли.
А тоді Сем якось опинився верхи на коні — чужому, не своєму — але як саме, не пам’ятав. Може, то був кінь, який розтрощив обличчя панові Отину. Роги й доти сурмили, тож Сем ударив коня п’ятами і спрямував туди, звідки чулася їх пісня. А там посеред різанини, безладу та хуртовини він знайшов Скорботного Еда верхи на бахмутику, з простим чорним прапором на списі.