Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Не тішси, дитинко, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.
— Аді, дєдя зросли у службі та й нічо їм не бракує.
— І ти зростеш у службі, аж шкіра буде пукати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайси дєдеві нести обід. Він десь такий голодний, що му си очі за тобов продивили.
— Я мусю дєдеву палицу брати, аби від псів обгонитиси.
— А як загубиш, та й буде дєдя нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але озми хоть дєдів капелюх.
— Тот капелюх лиш на очі паде, що не видко дороги.
— Вімий збанок та й сип борщу.
— Ви мене не вчіть кілько, бо я знаю.
— Семенку, а дивиси, аби ті пси не покусали…
Дріботів ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.
— Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порєдно спарить. Але я собі заберу волося так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.
Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.
— Це пустий капелюх, най-но як я си найму, та я тогди собі капелюшок…
Лише облизався. Пройшовши шмат дороги, він знов поставив обід на землю.
— Я змалюю собі велике колесо із шпицями.
Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицю, потім рисував проміні в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обод і побіг дуже зрадуваний.
До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір’ю пса, і аж тоді борзенько перебігав. З одного обістя вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, зверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько скулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивити і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.
— На, на, ціган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штроф твій ґазда буде платити. То він тобі ноги поломить за той штроф.
Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав отворену морду, і він собі рот отворив.
— А ти чий, шибенику, що пси по дорогах годуєш, а в поле що понесеш?
І якась жінка гупнула його в шию.
— А-як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!
— А ти чий, такий чемний?
— Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б’єте…
— Ой, яке я тебе била… Куди ж ти несеш їсти?
— Дєдеві несу на лан коло ставу.
— Іди зо мнов, бідо, бо я також несу туди обід. Пішли разом.
— А хто обід варив?
— Мама варила, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.
— Та не слаба мама?
— Чому не слабі, так си кочєють по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них робю…
— Ото ти робітник!
— Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеси мами, який я розумний! Я оченаш знаю цілий…
Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима і замовк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і загулював іти за собою.
Три дні опісля.
Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зеленими, накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.
— Понаїдайтеси та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Дєдя казали, аби нести рано, в полуднє і надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.
— Семенку, не переломи дитину.
— Я гадав, що ви спали. Дєдя казали давати вам студеної води і булку їсти. Марія така чемна, то вона тоту булку уфатила і вкусила вже раз. Але я набив та й відоймив. Мете їсти?
— Не хочу.
— Дєдя зсукали ще свічку та й казали, що якби-сте умирали, аби вам дати у руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати?..
Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.
— Дєдя рано в хоромах також плакали, так головов до одвірка лупили! Заплакані взєли косу та й пішли.
Взяв дитину та й вийшов.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Семенку, аби-с не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відганяті і білих сорочок не давати.
— Я не дам та й дєдеві буду казати.
— Не поможе нічо, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіша! Як віростеш, аби-сте си межи собов дуже любили, дуже, дуже! Аби-с помагав їм, аби-с не давав кривдити.