Огненний змій
- Автор: Вовчок Марко, Кулиш Пантелеймон Александрович
- Язык: украинский
- Переводчик: Юрий Павлович Винничук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Огненний змій». Краткое содержание книги:
В центрі уваги авторки – людина з таємницями її психіки та спадковості. Так, у повісті «Тутті» привертає увагу спроба прогнозування етичних та соціальних проблем, які можуть постати з відродженням древніх генетичних програм. А це реально, коли зважити, що вже тепер синтезовано штучний ген, а з мумії єгипетського хлопчика виділено носія спадковості…
— Це ми змушені були зробити.
— Чому змушені?
— Євреї на початку сторіччя через свої банкірські контори заволоділи всім золотом і сріблом. Тиснучи на біржу, вони здобули непереможний вплив і на виборні класи Франції. Зате при першому ж президентові з роду Ротшильдів у нас настав справжній фінансовий рай: повна рівновага прибутку з витратами в бюджеті, влаштування всіх оборудок на акціонерний лад і остаточне введення паперових грошей. А ще в наших будинках зникли лампи, печі й графини.
Порошин остерігся уточнювати, чому названі речі зникли, але незабаром особисто переконався, що кожен будинок і кожна квартира в новому Парижі діставали тепло, і світло і воду зі спільного резервуару, що був за кілька кілометрів від міського муру. Все обмежувалося кранами: повернеш один — у кімнаті засвітиться яскрава електрична жарівка, повернеш інший — наливається вода, певернеш третій — в холодній кімнаті стає тепло.
Порошин для цікавості сам поїхав подивитися на той резервуар. Показував його юнакові жвавий і балакучий француз, що скидався більше на італійця і мав прізвище Бонапарт.
— Ви маєте таке голосне прізвище? — здивувався Порошин. — Мабуть, ви походите від правлячої колись династії?
— О пане! Ви маєте рацію, чимало чого було в давнину! Але нам, скромним і вірним слугам богдихана, нема діла до минулого цієї щасливої країни… Ви, як іноземець, можете зустріти з нашого роду і гарсонів, і шматярів, і продавців каштанів та газет. То все мої дядьки й брати… Завдяки можливості мати багато жінок, у кожного з нас велика кількість родичів.
— Багато жінок? І то у Франції?
— Цей привілей дарували нам Ротшільди. Адже у Авраама й інших праотців було по кілька жінок. Ну, а ввівши юдейську віру у щасливій та квітучій Франції, наші нові правителі рекомендували і цей звичай.
— О, то у вас ще й єврейська віра?
— Якщо хочете знати, то в нас нема тепер уже жодної віри. Китайці до цього ставляться байдуже і дали нам повну свободу. Проповіді у нас замінені повчальними недільними передовицями міністерських газет, а більшість обрядів — нотаріальними актами.
— А який, цікаво, у вас шлюб? Цивільний чи також китайський? І на які терміни?
— Шлюб у нас справді китайський, тобто пристосований в дусі віку до форм юридичної підтримки майна, житла тощо. Шлюб може тривати рік, місяць і навіть ще коротше. О пане, китайці — перші люди в світі!
Особливо дивували Порошина паризькі жінки, котрі носили неймовірні костюми, а, вірніше, ходили взагалі без костюмів. На вулицях і в гостях вони мали на собі щось на зразок легких широких, в китайському стилі, бурнусів, сандалів і капелюшків. А вдома і на театральних сценах замість одежі, мов дикуни, мали тільки красиві, прикрашені коштовними штучними камінцями пояси, а на ногах, руках і шиях — золоті, срібні чи алюмінієві браслети, перстені, намиста. Кожна тільки те й робила, що купалася, напахчувалася, заплітала волосся, їла, відвідувала театри, звірині бої і закохувалась…
Для Порошина, взагалі стриманого і не прихильника пустих розваг, почалася низка таких ексцентричних пригод, такої душевної метушні, що він сам собі не вірив, дивуючись, звідки в нього береться таке пустодзвіння. Гулянки з вуличними босяками, сидіння на бичачих та півнячих боях, вечері з розцяцьканими красунями, відвідини кінних перегонів та інші розваги настільки замотали йому голову, що він, і так слабовитий, остаточно знесилився.
Він найсильніше потім пам’ятав свій останній день, проведений 1968 року.
У цей останній, сьомий день, в останні години й хвилини перед тим, як умовно прокинутись, Порошин, люто й несамовито регочучи в очі якомусь французкому академікові, роздратовано повторював:
— Ви все винайшли і все вигадали! Треба вам віддати належне! Ви несете на собі ярмо євреїв і китайців, а літати в повітрі все-таки не зуміли і не винайшли… Досягли цього все-таки росіяни, росіяни, росіяни!.. А які у вас звичаї? Який у всьому цинізм! Хоча б ці костюми ваших жінок! Ха-ха!.. Одні перстені та пояси, мов у дикунів!
— Але дозвольте! — втрутився француз. — Ви, хоч і росіянин, але хіба у вас не введено такої ж моди? Париж і тепер у цій галузі законодавець. Звідки ж ви, що цьому дивуєтесь?
— Я з Крайньої Півночі, з Колими, — знітився Порошин. — Та не в цьому справа… Далі. Ви до решти зруйнували цноту і дівочість нареченої, знищили святу ролю матері! Всі жінки у вас кокотки! У вас тут несусвітній і дикий бенкет найнижчих інстинктів.