Богун
- Автор: Соколовський Олександр
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Богун». Краткое содержание книги:
Перелякані юрби жовнірства кидалися туди й сюди, мов спантеличені отари овець, і кричали:
— До замка! До замка!.. Богун узяв місто!..
— Воду одрізано!..
— Богунці в місті!.. Тікаймо!..
Сльози покотилися Оксані з очей.
Дід наче виріс на цілу голову. Не пам’ятаючи себе, ви скочив він на вулицю.
— Богун!.. Богун!.. Богун!.. — лунало навколо.
Але жовніри чомусь бігли вже не до замка, а до міста.
І раптом налетіла страшна гроза. Цілі потоки води ринули з неба. Застугоніла земля від потужнього грому. Шалена буря зривала дахи з хат. Стало темно як уночі.
Тільки надвечір дощ перестав. Крізь темну опону хмар проглянуло сонце.
Дід вийшов на вулицю.
Жовніри юрбами йшли до замка, галасували, заходилися нелюдським реготом, верещали мов навіжені.
— Дав їм пан Корф бобу!..
— Богуна, самого Богуна забито!.
— Ні, тільки поранено…
— А де ж він? — закричав дід, забуваючи про небезпеку.
— Відбили, собачі сини: понесли в подарунок Хмельницькому!
— Не казати Оксані, — прошепотів дід, ковтаючи сльози.
Тихий стогін пролунав у нього позаду: Оксана все чула…
Непритомну схопив він її на руки, одніс у хату й з великими труднощами привів до пам’яті. Цілу ніч просидів над нею, немовби над хворою малою дитиною.
Оксана то мовчки дивилася перед собою небачучим, нерухомим поглядом, то починала ридати, то плакала стиха й ламала собі руки.
Її розпач, її невіщівне горе настільки опанували діда, настільки знесилили й зробили байдужим до всього, що дід навіть не здивувався, коли ранком несподівано прийшов жовнір і наказав їм іти за ним.
Тільки вже вийшовши з Оксаною на вулицю, дід раптом зупинився й запитав, куди їх жовнір веде.
— Побачиш!.. Годі вже вам тут повітря псувати…
— А де ж піп? — запитав дід.
— Утік: не хоче до татарви в ясир…
— То, виходить, нас виганяють із міста?! — скрикнув несамовито дід.
Жовнір не відповів.
Оксана холодною рукою трохи потиснула правицю дідові.
Опівдні разом з юрбою обідраних, схудлих, немов кістяки, збаразьких міщан Оксану й діда Панаса вигнали за міську браму, недалеко якої стояли татарські чати.
14
Богуна поранено саме тоді, коли він був певний, що козаки захопили місто й години Збаража пораховані.
Але Богун помилявся: Ярема встиг перекинути до північних окопів значні сили, Хмельницького штурм з південного боку був невдалий, і поляки ледве не знищили Богуновий полк дощенту.
Врятувала тільки несподівана страшна злива, що дала козакам змогу відступити, несучи свого тяжко пораненого в груди та в праву руку полковника.
Коли Богун на руках у Приндяка вперше прийшов до пам’яті, дощ уже перестав, і тільки грім ще гримів удалині.
Звістка про те, що атаку відбито, була Богунові страшним ударом: він заметався на ношах, захрипів, почав блудити словами, й кров іще дужче потекла йому з ран.
У себе, в полковницькому наметі, Богун трохи немов заспокоївся.
Ворожки й лікарі від самого Хмельницького й хана метушилися коло нього кілька годин, аж нарешті-таки зупинили кров і перев’язали рани.
Олена з Варкою й Приндяком сиділи над раненим цілісіньку ніч.
На світанку Богун заснув, але швидко прокинувся й попросив пити.
Потім знову втратив притомність.
З ранку й до пізнього вечора він то метався в гарячці, то трохи заспокоювався й просив води.
Цілий день до намету приходили козаки ледве не з усього табору довідатися про здоров’я улюбленого полковника.
Опівдні приїхали Хмельницький з Виговським і Зоркою, Нечай, Гладкий, Морозенко й ще багато іншої старшини.
Коли Хмельницький, смутний і зажурений, вийшов від Богуна, всі чули, як він промовив з плачем:
— Коли помре, — другого такого вже в мене не буде…
Наступного дня Богунові покращало, й він навіть пробував розмовляти з Приндяком, з Оленою й Варкою.
Певно, це дуже пошкодило, бо його знов почало трясти, і всі вже були певні, що він не видужає.
В цей саме час Оксана з дідом Панасом, вигнані від поляків разом з юрбою збаразьких міщан, опинилися в козацькому таборі.
Спершу їх ухопили були татари, але довідавшися через деякий час, що вони «родичі Богунові», пустили їх вільно.
Коло самого полковницького намету перша побачила діда й Оксану Олена. Ридаючи, обнялися дівчата й хотіли вже були йти до Богуна, коли дід Панас раптом став їм на дорозі.
— Не йди, доню, — сказав він, звертаючись до Оксани, — це може йому пошкодити. Боже борони тепер його чимось хвилювати.