Блакитне мереживо долі

— Лінні, мені здається, що їм потрібна готівка, — сказав Джуніор.

— Готівка?

— Так. Хай той будинок хоч розвалиться, аби було що їсти.

— Як це? Їм же потрібен дах над головою. Дах, який не протікає.

— Лінні, скажи, людям в окрузі Янсі зараз важко живеться? — запитав Джуніор.

— Так, звичайно! Половину магазинів закрили, роботи ні у кого немає.

— Тоді чому ти не розумієш Мерфів? Може їм досить лише одного разу не заплатити за будинок — і його заберуть.

— Ой, — лише сказала Лінні.

— Зараз інші часи, — продовжував Джуніор, — про такі речі домовлятися важко. Роботу знайти теж стало важко. Ти витратиш свої сім доларів — і на цьому все закінчиться. Я не зможу тобі допомогти, навіть якщо захочу. Знаєш, що у моїй банці? Там сорок три долари — це все, що я зміг зібрати за своє життя. До кризи було сто двадцять. Я на всьому постійно економив, кинув курити, кинув пити, харчувався гірше від собак мого батька, а якщо вже помирав від голоду, ішов у магазин і купував огірок із діжки, це відбиває апетит. У місіс Девіс я жив довше від усіх. І не тому, що мені подобалося битися за ванну кімнату щоранку, а тому що в мене були амбіції. Я хотів відкрити свій бізнес. Мріяв будувати прекрасні будинки для тих, хто зміг би їх оцінити. Ніяких лінолеумів і руберойдів, лише справжня черепиця на даху, лише дерев’яна підлога. У мене були б хороші співробітники, скажімо, Дод МакДаувел і Гарі Шерман з фірми Ворда, і я наклеїв би емблему своєї фірми на машину. Але для цього мені потрібні клієнти, яких зараз немає. І я розумію, що моя мрія не здійсниться.

— Обов’язково здійсниться, Джуніоре Вітшенк! Думаєш, я не знаю, що ти закінчив середню школу на відмінно, допомагав батькові майструвати ще з дитинства, і на дереворізні всім було відомо, що до тебе можна звернутися з будь-якого питання? У тебе неодмінно все вийде!

— Ні, — відповів Джуніор, — тепер усе інакше. Тобі треба їхати додому, Лінні.

— Додому? — перепитала Лінні, відкривши рот.

— Ти середню школу закінчила? Ні?

Лінні гордовито підняла підборіддя, що і було відповіддю.

— І твої батьки хвилюються, де ти.

— Джуні, їм байдуже, — відповіла Лінні, — ти знаєш, що з мамою я ніколи не ладнала.

— Усе одно.

— А батько не розмовляє зі мною вже чотири роки і десять місяців.

Джуніор поклав виделку:

— Як? Ні слова?

— Ні слова, Джуніоре. Якщо потрібна була сіль, він звертався до мами: «Скажи їй, щоб передала сіль».

— Це дуже жорстоко, — сказав Джуніор.

— А ти як думав? Мене застали напівголою у сараї з хлопцем і наступного дня про це забули? Я тоді чекала, що ти по мене приїдеш. Уявляла, як це буде. Ти приїхав би на машині свого родича, відчинив би двері і сказав: «Сідай, я забираю тебе звідси». Потім я думала, що ти надішлеш мені листа з грошима на квиток, і я зібрала б речі за хвилину, повір. Зі мною не лише батько не говорив; усі відвернулися. Навіть брати почали ставитися по-іншому. А дівчата у школі хотіли зі мною подружитися лише для того, щоб дізнатися всі деталі. Я думала, що перейду у старші класи і почну все з нової сторінки. Але ні, і там уже знали, дівчата, які вчилися зі мною, усім розпатякали. «Дивіться, це Лінні Мей Інман! Це вона на вечірці на честь випускного свого брата розгулювала голою з хлопцем». На той час нашу історію розповідали так.