Прибутні люди
- Автор: Захарченко Василь Іванович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Грамота». Кловський узвіз, 8, м. Київ, 01021 тел./факс: (044) 253-92-64, тел.: 253-90-17 E-mail: gramota@ukrpost.net
- ISBN: 978-966-349-069-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Прибутні люди». Краткое содержание книги:
Автор зображує своїх героїв у драматичних ситуаціях, коли найповніше виявляються людські характери.
— Чого ж ти, джиґун такий, про дівку забув? Калину ламати голінний був, а тепер дьору даєш? Ух, безстижі твої очі! Вона ж помирає… Тане, як свічечка…
Василь вилетів з палати, мов з парильні. Що робити?.. Набрехав. Для чого?.. Вона ж тепер чекатиме щохвилиночки… Ні, я його приведу… Він у мене прибіжить… Василь спершу пішов, потім пустився бігти вулицями селища. Вимчав у степ, на дорогу в Хрещенівну. «Я його приведу…» — говорив крізь зуби, зціплюючи кулаки. Як же так? Вона помирає… «Славочко, Славо…»
Танув сніг, провалювався до води під ногами. Заходила весна.
42
Не знати, як він примчав у село, на ферму. Наткнувся на Павла, крикнув:
—Де він?!
—Кого ти шукаєш, Василю?
—Той… — не міг вимовити імені Василь, ледве стримуючись, щоб не розплакатися. — Вона ж помирає…
—Ти — Сергія? Так він же поїхав, — сказав Павло.
—До Славки в лікарню?..
—Додому. Сьогодні зібралися з Валентиною і були такі. Десь уже в Пелюхівці досі, на станції.
—Коли їхній поїзд?
—Здається о дванадцятій.
—Побіг я…
—Не встигнеш уже. Постривай. Ти в Ярослави був?
—Помирає вона… І чекає його… — заплакав Василь, вибіг із корівника й помчав у село.
«Я ще встигну… Ще перехоплю його… Я впрошу, вмолю…» Сніг ще дужче розм’як і провалювався на кожному кроці, бігти було зовсім важко. За селом уже був, коли щось гійкнуло позаду. Василь озирнувся й побачив розгривлених коней, що летіли на нього. Поступився з дороги.
—Трр!.. — крикнув із саней Павло. — Сідай!
Василь упав у сани, і Павло погнав коней що було духу.
— Він не повинен так поїхати, чуєш, Павле?.. Не має права!.. Там уся палата гуде. Подумали на мене, що я — це він. Одна баба ладна була мені очі видряпати.
—І добре зробила б, — сказав Павло. — Не тобі, звичайно. Думаєш, я його не совістив? Заморочив дівчині голову, а прийшлось до лиха, кинув напризволяще. Це ще Валентина йому вставила свої мізки. Ох, баби-и!
Павло вже рік, як побрався з Палажкою, найняли собі помешкання, на се літо думають будуватися.
Улетіли в селище, завернули до станції. Василь вихопився із саней і кинувся в станцію. Він їх зразу ж і побачив. Сиділи на лавці коло валіз і вузлів.
—Ось де ви! — наскочив на них Василь.
Валентина встала йому назустріч:
—Ти прийшов попрощатися? Що передати вашим?
—Попрощатись?.. — не зрозумів Василь, відмахнувсь од неї. —Я до Сергія.
—Що тобі? — глянув той з-під лоба.
—Я був у Ярослави… Вона помирає…
—Ну й що? При чім тут я? — здвигнув плечима Сергій.
—Яшк при чім?.. Вона чекає тебе. Розумієш? Ходім зараз же до неї! Я сказав, що ти приїдеш сьогодні…
—Хто тебе просив?..
—Та ти послухай. Я сказав, що ти їздив додому по телеграмі й нічого не знав про її хворобу, і оце тільки вернувся. Ходім, Сергію. Я прошу тебе… їй тільки б побачити тебе… Вона побачить і видужає. Їй-Богу… Ну, що тобі, важко?..
—Куди ж він піде? — озвалася Валентина. — Зараз же наш поїзд прибуде.
—А тобі яке діло? — відмахнувсь од неї Василь.
—Як-то яке?.. — шарпнула його за рукав Валентина. — Та він мій! Ти розумієш? Він мій! Чого ти лізеш у наше життя? Чого ти чіпляєшся з тією бандерівкою?
—А ви що?.. Ви?.. Так ви-и?..
—Ми! Ми! А ти й досі не знав? — засміялася Валентина сердито й глянула на нього звуженими очима. — Ми дома розпишемось із Сергійком. Уже знають про це і його, і мої. Твій дядько Тарас! Чекає, коли приїдемо. Ясно тобі?!
Увійшов до зали Павло, стискував пужално.
—І ти тут? — неприязно зустріла його Валентина. — Ви всі заповзялися розбити нам життя чи що? Та згиньте ви з-перед моїх очей!
—Не кричи, Валю, — спокійно сказав Павло. — Ніхто не збирається відбирати в тебе Сергія. Хай тільки навідається до неї. Я підвезу. Туди й назад. Ми швидко обернемось.
—Нікуди він не поїде… — сказала Валентина. — Чого ж ти мовчиш, Сергію?.. Чи ладен уже бігти до тієї?..
—Чого б то я мав бігти?..
Павло похитав головою:
—І ви думаєте на цьому будувати своє щастя?
—Чого ти заклинаєш нам життя? Та зараз наш поїзд. Через двадцять хвилин, — сказала Валентина.
—Я одним духом домчу, — сказав Павло. — Це ж поруч.
—А як не встигнемо, то я вам на завтра куплю квитки, — сказав Василь. — Нам сьогодні стипендію видають. Зразу ж і куплю.
—Ні про що говорити, — сказав Сергій. — Відстаньте. Дайте, нарешті, нам спокій!
Сергій вийшов на перон, закурив. Василь не відставав.
—Ну, що ти не даєш дихнути мені? — озліло сказав Сергій. Бликнув на Василя, опустив очі. —їй що, справді так погано?