Там, у темній річці
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-8182-0
- Переводчик: Дар'я Москвітіна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Там, у темній річці». Краткое содержание книги:
Через деякий час за нею почали приходити люди, які вважали її втраченою сестрою чи викраденою донькою. Ніхто з них насправді не знав, хто ця дитина. То для чого ж вона була їм так потрібна? Із кожним днем таємниця лише поглиблювалася. Німа дівчинка перевернула своєю з'явою життя місцевих мешканців. Звідки вона взялася? Кому належить? І чи знає вона сама, ким є насправді?..
— Чи не сумно тобі жити без батька? — якось спитала її мати. — Чи не хотілося б знову мати татка?
Інколи дорослі ставлять запитання і вже знають, що саме ти на них відповіси, а Лілі подобалося давати відповіді, які викликали усмішку в її матері. Запитуючи дочку, мати усміхалася, та дівчинка бачила, що всередині вона ховає тривогу. Лілі відчула її пильний погляд, поки обмірковувала відповідь.
— Я не знаю, — зізналася вона. — Нам і вдвох наче непогано.
Мати немов відчула полегшення. Та за деякий час це питання постало знову, тож Лілі подумала, що вперше, мабуть, дала неправильну відповідь. Вона спостерігала за обличчям матері й бажала лише порадувати її, тож зробила другу спробу:
— Так, мені хотілося б мати батька.
Проте усмішка на маминому обличчі так і не з'явилася, тож Лілі так і не зрозуміла, яка з двох відповідей була правильною.
Невдовзі по тому до їхнього помешкання прийшов чоловік.
— Отже, ти — крихітка Лілі, — промовив він, нависаючи над нею. Його зуби росли криво, а раз зазирнувши йому в очі, дівчинка зрозуміла, що більше не хоче туди дивитися.
— Це містер Неш, — знервовано відрекомендувала чоловіка мати. Під його поглядом вона продовжила:
— Він і буде твоїм новим татком.
Лілі глянула на нього, сподіваючись на схвалення, і чоловік кивнув, щоправда, без усмішки.
Тут новий батько відійшов убік.
— А це Віктор, — промовив він.
Позад нього стояв хлопчик, нижчий за Лілі, але старший. Він мав маленький носик і такі тонкі губи, що складалося враження їхньої відсутності. Брови кольором допасовувалися до блідої шкіри, а замість очей були вузенькі шпаринки.
Раптом на обличчі у хлопця з'явилось якесь провалля. «Він мене з'їсть», — спершу подумала Лілі.
— Усміхнися братикові, — підказала їй ненька.
Почувши в її голосі страх, вона підвела очі й помітила якийсь складний обмін поглядами між матір'ю та новим батьком. Їй здалося, що мати потрапила у якусь пастку, з якої не вибратися. «У чому моя провина? — подумала Лілі. — Що я зробила не так?» Вона не хотіла нікому псувати життя. Лише бажала, щоб мати була щасливою.
Вона повернула обличчя до Віктора й усміхнулася.
Коли Лілі повернулася до Притулку кошикаря, їй усе було відомо заздалегідь, навіть могла дверей не відчиняти. Річковий запах ніколи не здатен перебити фруктово-дріжджового смороду, та й дощ його теж не змиє.
— Мені треба було повернутися до священника, — почала вона вибачатися, але навіть не договорила, коли перший удар поцілив у праве плече, а наступний прилетів у живіт. Лілі намагалася ухилитися від кулаків. Більшість ударів прийняли на себе плечі та спина. Містер Вайт теж її лупцював, але він п'яниця і не міг похвалитися ані досвідом, як у Віктора, ані силою. Удари Вайта були важкенькими, але порівняно з цими — млявими та слабкими. Зазвичай вона успішно ухилялася від його кулаків, а навіть якщо якийсь із ударів і влучав у ціль, синці від нього сходили буквально за тиждень. А от Віктор колошматив її майже тридцять років. Він напрочуд добре знав весь небагатий захисний репертуар Лілі і дражнив її, роблячи рух в одному напрямку, щоб вона почала ухилятися, а сам бив із іншого боку. Віктор лупцював її з холодною зосередженістю, і ніщо на нього не діяло — ні благання, ні сльози. Їй залишалося тільки терпіти.
Єдине місце, куди він її жодного разу не вдарив — це обличчя.
Коли скінчив, вона сповзла на підлогу й лежала там, доки не почула, як Віктор підсуває стілець і сідає.
Лілі підвелася на ноги, розправила сукню.
— Ти голодний? — вона намагалася говорити звичайним голосом. Він не любив, коли Лілі скиглить після биття.
— Я поїв.
Це означало, що для неї нічого не залишилося.
Стоячи біля кухонного стола, він раптом задоволено зітхнув, і вона впізнала цей настрій.
— У тебе був гарний день, Вікторе? — покірно спитала Лілі.
— Гарний день? Гарний день? Мабуть, що так, — він якось загадково кивнув. — Справи йдуть непогано.
Вона переминалася з ноги на ногу. Без його дозволу не сісти, а приготуванням їжі теж не могла себе зайняти, бо харчів у домі не залишилося.
Він поглянув у вікно.
«Невже зараз піде?» — промайнуло у неї сподівання.
Та це ж була ніч літнього сонцестояння. Навіть попри дощ, люди вештатимуться надворі до ранку. Невже він залишиться тут на цілу ніч?