Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Мабуть, артезіанські джерела. Так говорили між собою люди в селі, поки ми на першій зустрічі, скликаній нацкомітетом у 1980 році, не дізналися правду…
Він закрив історичну книгу, загорнену в темно-синю тканину обкладинки, і зняв окуляри з носа. Аплодисменти лунали в порожній кімнаті, мені здалося, що я от-от заплачу. Потім мене знову опанувала та дивна байдужість останніх днів. На місце за столиком сів письменник Кліма. Він приїхав із Праги. Розкуйовджене сиве волосся стирчало в нього навколо вух. Розповідав щось про силу слова, про правду, про спротив істеблішменту, про подібні до нас групи молоді, які він бачив у шістдесятих роках у Новій Мексиці. Я слухала цю розповідь, але думки все одно втікали геть. Ми сиділи біля стіни неподалік виходу, тож я піднялася й вийшла на свіже повітря. Із темного неба насувався вечірній холод, але літо було вже в повітрі, у запаху трави й глини. Це пробуджувало в мені рештки спраги життя. У голові промайнули спогади. Про вечори біля річки, про пробудження до ранкових змін, про повернення із сільських дискотек, про сп’яніння від ночей і алкоголю, про нетерплячість, тугу й ночі без сну… «Божечку, зберися, тобі лишень двадцять п’ять», — сказала сама собі пошепки. «У тебе ще багато часу, щоб подумати, як починати спочатку».
Я не відразу зрозуміла, що думаю про нього. Увесь ранок я втікала від цієї посмішки, від погляду його очей. «Це наївно, безглузда уява». Я запхала підошву в пісок, подивилася в небо. Нічого там не прочитала. Лише у футболці й джинсах, руки — у кишенях, я обернулася, щоб іти до зали. Він стояв за мною. У губах тримав довгу тонку цигарку. Посмішка була трохи несміливою. Я заплющила очі, лише на мить. На думку спало англійське слово. Blackout. Уранці воно прозвучало в промові на площі в Тині, а потім знову, годину тому, під час лекції одного еколога про енергетику. Blackout. Затемнення. Збій. Усе гасне.
Після десятої вечора ми з паном Тушлом сіли в старий джип. «Організаційний комітет його позичив», — пояснював Славек за кермом. Він відвіз нас додому, я розповідала, як проїхати площею навколо ставка, він зупинився біля хати Тушла. Ми попрощалися за руку зі старим паном, перш ніж він вийшов. Потім автівка проїхала іншим боком площі вниз, аж до таблички з номером одинадцять.
— Ми вже тут, — сказала я, — дякую.
Він посміхнувся, руки на кермі.
— Так ось ця хата, — сказав він і визирнув із віконечка.
— Так, хата, приречена на знесення.
Було темно, тільки у світлі фар було видно шматок білої стіни й дерев’яну хвіртку із засувом. Я дуже хотіла в цей момент, аби він вимкнув мотор. І він це зробив.
Повна темрява. «Ніби зненацька вибиває запобіжники», — подумала я. Мені здалося, ніби в моєму мозку стерлися всі попередні записи. Хвильку після пробудження мені було добре в цій порожнечі, губами я злегка торкнулася його засмаглого плеча, дивилася на гарний профіль обличчя. А потім до свідомості стала невблаганно проникати реальність. Ми лежали головами в ногах ліжка, я перенесла подушки від стіни на інший край вчора перед північчю. «Це може бути пом’якшувальною обставиною?» — запитувала я себе вранці. Вони вже були тут. Неприємні думки, мов гострі леза, що різали по живому. А ще щось, що лишилося від учорашнього сп’яніння. Я не рухалася й залишила це відчуття рости, воно повільно мене заповнювало, здавалося сильним і тривалим. Я підвелася, залишила його спати. Надворі вже давно було світло, я відчинила двері й вийшла на поріг. Дві кішки майнули двором і терлися об мої голі ноги. Одна смугаста, інша — із білою спинкою й лапками. Я налила їм у миски молока. «Буде нас тут трохи більше», — подумала я. А коли вийшла перед хвіртку, пан Тушл саме повертався від пані Згоркової. Ми махнули одне одному на знак вітання, він на мить зупинився й дивився на коричневий джип на високих колесах перед ворітьми. Потім пішов нагору, до своєї хати. Мені було все одно, що він подумав. Я перебігла навпроти до пані Згоркової.
— Син був тут учора, привіз мені все за списком, — подала мені повну сумку.
Сніданок у ліжко. «Цього тут у хаті ще не було», — сказала собі, коли викладала продукти в кухні на стіл. «Узагалі-то мені все одно, що тут було й чого не було. Важливо те, що є зараз».
Він приїжджав три дні поспіль увечері. Я грала на старих каструлях у кухні, на порцелянових чашках у шафі, на ножах і виделках у серванті, танцювала із щіткою по хаті й голосно співала. Я попросила привезти з міста дві пляшки вина й молока. Вино — для нас, молоко — для котів, їх уже було троє. З’явилася ще чорно-біла з пухнастим хвостом. Миску їм я залишала на порозі. Я відчувала збудження, коли хата знову ожила. У цей час із села виїхали ще дві родини. Ще два вичищені будинки, вікна без фіранок, порожні, як очі сліпих.