Риб’яча кров

Після десятої вечора ми з паном Тушлом сіли в старий джип. «Організаційний комітет його позичив», — пояснював Славек за кермом. Він відвіз нас додому, я розповідала, як проїхати площею навколо ставка, він зупинився біля хати Тушла. Ми попрощалися за руку зі старим паном, перш ніж він вийшов. Потім автівка проїхала іншим боком площі вниз, аж до таблички з номером одинадцять.

— Ми вже тут, — сказала я, — дякую.

Він посміхнувся, руки на кермі.

— Так ось ця хата, — сказав він і визирнув із віконечка.

— Так, хата, приречена на знесення.

Було темно, тільки у світлі фар було видно шматок білої стіни й дерев’яну хвіртку із засувом. Я дуже хотіла в цей момент, аби він вимкнув мотор. І він це зробив.

Повна темрява. «Ніби зненацька вибиває запобіжники», — подумала я. Мені здалося, ніби в моєму мозку стерлися всі попередні записи. Хвильку після пробудження мені було добре в цій порожнечі, губами я злегка торкнулася його засмаглого плеча, дивилася на гарний профіль обличчя. А потім до свідомості стала невблаганно проникати реальність. Ми лежали головами в ногах ліжка, я перенесла подушки від стіни на інший край вчора перед північчю. «Це може бути пом’якшувальною обставиною?» — запитувала я себе вранці. Вони вже були тут. Неприємні думки, мов гострі леза, що різали по живому. А ще щось, що лишилося від учорашнього сп’яніння. Я не рухалася й залишила це відчуття рости, воно повільно мене заповнювало, здавалося сильним і тривалим. Я підвелася, залишила його спати. Надворі вже давно було світло, я відчинила двері й вийшла на поріг. Дві кішки майнули двором і терлися об мої голі ноги. Одна смугаста, інша — із білою спинкою й лапками. Я налила їм у миски молока. «Буде нас тут трохи більше», — подумала я. А коли вийшла перед хвіртку, пан Тушл саме повертався від пані Згоркової. Ми махнули одне одному на знак вітання, він на мить зупинився й дивився на коричневий джип на високих колесах перед ворітьми. Потім пішов нагору, до своєї хати. Мені було все одно, що він подумав. Я перебігла навпроти до пані Згоркової.

— Син був тут учора, привіз мені все за списком, — подала мені повну сумку.

Сніданок у ліжко. «Цього тут у хаті ще не було», — сказала собі, коли викладала продукти в кухні на стіл. «Узагалі-то мені все одно, що тут було й чого не було. Важливо те, що є зараз».

Він приїжджав три дні поспіль увечері. Я грала на старих каструлях у кухні, на порцелянових чашках у шафі, на ножах і виделках у серванті, танцювала із щіткою по хаті й голосно співала. Я попросила привезти з міста дві пляшки вина й молока. Вино — для нас, молоко — для котів, їх уже було троє. З’явилася ще чорно-біла з пухнастим хвостом. Миску їм я залишала на порозі. Я відчувала збудження, коли хата знову ожила. У цей час із села виїхали ще дві родини. Ще два вичищені будинки, вікна без фіранок, порожні, як очі сліпих.