Риб’яча кров

— Морозильник я тобі поки що залишив. У квартирі є холодильник.

Я спиралася ліктями на стіл і дивилася на шви на рукаві потертого ватника. «Я маю його зняти й піднести йому?». Відчувала, що в мене з’явився дивний пригнічений усміх на обличчі.

— Коли буде передавання хати, дай мені знати. Тут потрібно буде повністю прибрати…

Ми сказали одне одному «бувай», мій голос був слабким і безбарвним, коли почула сама себе. Він зникнув, і після приглушеного звуку мотора раптово настала дивна тиша. Щось більше не звучало, те, що цілий день крутилося в мене у вухах. Я роззирнулася. Була сама, на вулиці перестав накрапати дощ.

Нікому нічого не сказала. Навіть не було кому зізнаватися. Два дні не виходила з хати. На третій день вранці зайшов пан Тушл. Я сказала, що Петра немає вдома, більше нічого. Він не розпитував. Мав по мені зрозуміти, що щось відбувається, але потім помітила, що він і сам нервується.

— Я спробував останню річ, Ганко, — почав він зрештою.

Я бачила на його обличчі втому, таку затвердлу, застиглу втому, а очі все ще світилися, у них був блиск.

— Я вже не казав про це нікому із сусідів, аби вони не скаржилися, що…

— На що б і хто міг поскаржитися, прошу вас? Ніхто не зробив для села стільки, як ви.

— Ідеться про мою хату. Вона наприкінці села, неподалік від лісу, тому я спробував, аби її залишили Спілці мисливців як склад для кормів і матеріалів… Так вона б могла залишитися. Уже не як житло, лише як технічна будівля, розумієш?

Його запитальний погляд. Ніби я мала право його засуджувати, що він б’ється з останніх сил, які в нього залишилися, лише за власний дім, уже не за всі. Він усвідомив можливість, як зберегти хату, яку збудував його дідусь. Він би не міг жити в цій хаті, але міг би зрідка приїхати подивитися й допомогти мисливцям щось відремонтувати, прибрати навколо. І сісти на кам’яні сходи, дивитися на поле й ліс, як і колись.

Я провела його надвір і лишилася сама. Полазила по всіх таємних місцях, перевірила кишені всіх штанів і пальт, перерахувала на столі гроші, які в мене ще лишилися. Їх було небагато, але на їжу для однієї людини на тиждень вистачить, подумала я. Написала на аркуші список продуктів, перебігла через площу й постукала у вікно пані Згоркової. Вона пообіцяла передати список синові, коли той приїде з міста. Після попередньої безсилості мене охопило бажання діяти, із ентузіазмом я почала прати, встигла зробити вже два цикли прання й повішала на шнурок свої старі джинси, купу футболок і кілька речей, які лишилися від Петра.

Удень мене збудив від сонливості над праскою гучний звук мотора. Я вибігла перед ворота. Іще одна повна вантажівка їхала з села. В останній момент, коли вона вже зникала, біля шофера показалася знайома біла голова. Заскрипіли гальма. З-за довгого кузова за мить з’явився пан Бертак. Я вийшла йому назустріч, лише в капцях протупотіла по болоту. Ми обійнялися.