Смерть у кредит
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-58-1
- Переводчик: Роман Осадчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Смерть у кредит». Краткое содержание книги:
Селіна часто називають «революціонером у літературі», оскільки він чи не вперше почав застосовувати прийом майже буквальної імітації розмовного стилю у літературі, через що в його текстах можна часто зустріти вульгаризми та «низьку лексику», які дивним чином поєднуються з високим стилем майже поетичної оповіді. Вся творчість Селіна пронизана рефлексіями на бурхливі і заплутані, жорстокі й величні події XX сторіччя, серед яких він намагається віднайти місце для власне людини, і такий пошук найчастіше закінчується тим, що критики назвали «літературою бунту проти суспільства».
Перед сном вони обмінювалися карколомними, взятими зі стелі розрахунками! вражаючими сумами, які будуть потрібні, щойно доведеться переїжджати! О! Господи Боже мій! Вони мали б стільки клопоту! Вищій Народній Владі довелось би попрацювати, якби вона вирішила їх звідси виселити!.. Різні Державні Ради і не підозрювали, що на них чекає!.. Який Опір! Ото ж! Всі оті контори й канцелярії!.. У них би за п'ять хвилин повідвисали щелепи! Мали б з ким поговорити! Гоп! і про дебет, і про кредит!.. Ось так, а може й ще гірше! 32 тисячі кліщуків! Це б їм дорого обійшлося! Тут їм не якась дірка в дупі!.. Розщедритеся довелось би безпосередньо їм самим… Зрештою, вони мусили б сплюндрувати весь Французький Банк, аби лише побудувати їм справжню крамницю! Саме таку, як була! До міліграма! До двох десятих франка! Абсолютно! Саме таку! Або взагалі нічого! Баста! На цьому вони стояли твердо!.. Врешті… вони були згодні на велику ренту… Мабуть, вони б не відмовилися… Дуже ймовірно… Ах! але остаточну! Таку, щоб можна було жити, Господи Боже! Солідну ренту Французького Банку з ґарантією, що витрачатися вона буде лише на їхній розсуд! А вони могли б вудити рибу! Можливо, протягом 90 років! А ще цілодобові пиятики! І це ще не все!
Вони ще мали б ґарантовані «права», заміські будинки та інші відшкодування за збитки… які навіть неможливо було відразу підрахувати!
Отже? Це було справою чести! Все було чітко й неспростовно! Ніколи не слід поступатися! Так їм здавалося… Під впливом спеки, задушливої атмосфери та електричних розрядів… у розмовах про майбутні відшкодування… Вони переставали гризтися між собою… Всі погоджувалися один з одним… Усі були націлені в майбутнє… Кожний прагнув, щоб його експропріювали.
Усі сусіди в Пасажі Березіна були просто приголомшені тим, як я виріс… Я став справжнім здорованем. Майже вдвічі ширшим… Тепер знову доведеться розщедритися у «Клас Мерітант», щоб мене вдягти… Я приміряв обноски мого батька. Вони тріщали на мені, навіть серед його штанів не знайшлося таких, що пасують. Мені треба було геть усе нове. Я мав зачекати…
Пані Берюз із крамниці рукавичок, повертаючись з магазину, спеціально зайшла до нас, аби подивитися, як я виріс. «Його мама може пишатися, — так сказала вона наприкінці. — Закордон пішов йому на користь!» Вона повторювала це скрізь. Інші теж забігали, щоб мати свою думку. Старий сторож із Пасажу, Ґастон, горбань, який збирав усі плітки, теж вирішив, що я змінився, але швидше схуд! Ніхто не погоджувався один з одним, у кожного склалося своє враження. Найбільше їх цікавило, як там в Англії. Вони приходили та розпитували мене про подробиці життя англійців… Я постійно сидів у крамниці, в очікуванні одягу. Візьйо, марсовий, фахівець люльок, Шарон-позолотник та матуся Ізар з фарбувальної майстерні хотіли знати, що ще особливого було в Рочестері, в моєму пансіоні. Особливо їх цікавили овочі, чи правда, що вони їх жеруть сирими або лише ледь відварюють. А як щодо випивки й дощу? Чи пив я віскі? Чи правда, що там у жінок довгі зуби? геть як у коней? а ноги? Справжнє посміховисько? А цицьки? У них є? Все це говорилося з натяками та всілякими мавпуваннями.
Та особливо їм хотілося, щоб я виголошував англійські фрази… Вони просто зациклились на цьому, те, що вони нічого не розуміли, не мало значення… Головним був зовнішній ефект… просто почути, як я розмовляю… Моя мати не надто наполягала, але водночас і їй би дуже лестило, якби я трохи показав свої таланти… Якби я трохи здивував усе це збіговисько…
Я знав: «River… Water… No trouble… No fear…» і ще два чи три слова… Це було не так уже й мало… Але я мляво пручався… Я не відчував ані найменшого натхнення… Моя мати дуже засмучувалася через мою затятість. Я не виправдовував їхніх жертв! Сусіди були збентежені, вони починали кривитися і вважали, що я впертий віслюк… «Він ні на йоту не змінився! — зауважив горбань Ґастон. — Він ніколи не зміниться!.. Він залишився таким самим, як був тоді, коли дзюрив на мої ґрати! Я ніколи не міг йому завадити!»
Він завжди мене терпіти не міг… «На щастя, тут нема його батька!» — втішала себе мама. «Ох! У нього б розлилася жовч від цього! У ньому все б перевернулося! Якби він побачив, як мало ти вивчив! Який ти невдячний! Ти впираєшся проти всіх! Постійно такий непривітний! Не вмієш поводитися з людьми! Як ти збираєшся досягти успіху в житті? Особливо тепер у торгівлі? при такій конкуренції! не ти один шукаєш собі місце! А він ще говорив мені вчора: «Господи, хоч би він влаштувався! Ми на межі катастрофи!»