Улюбленець слави

На палубі добряче пекло, і нам нічого було робити під час годинної перерви між запливами (кожен з яких тривав не більше кількох хвилин). Ми сиділи під парасолями, обмінюючись враженнями про те, хто у що вдягнений, або просто розглядаючи усіх цих чиїхось синів і дочок. Над річкою стояв гомін жіночих голосів, що звучали, як це завжди буває на воді, навдивовижу чисто й дзвінко. Небо здавалося нам неосяжним, а час — безмежним; сьогодні такий відпочинок видався б декому вкрай нудним. А тоді я сиділа на твердій лаві, витягнувши вперед трохи затерплу ногу, і слухала Томову розповідь про комедію, яку ми з ним дивились (він частенько виривався у Лондон, і ми з ним ходили тоді на ранкові вистави, а потім, настроєний вельми критично, місяць або й два Том честив якого-небудь Пінеро [15] чи Баррі [16]), і мене повнила тиха радість, що бог дав мені стільки щастя, коли будь-яка гонитва за ним була б зайвою; я могла тішитися усвідомленням величезного багатства, не завдаючи собі клопоту витрачати його.

І справді, все навколо було пронизане цим глибоким спокоєм та щастям. Дівчата, перегнувшись через поручні, стежили за сонячними зайчиками, що неквапом рухались у величному менуеті по лискучій поверхні води, і навіть у лінії рук, у тінях від дівочих вій, що застигли на зашарілих щоках, читалося усвідомлення чогось дуже важливого, що відбувалося тут.

Хоч воно й дивно, але тільки цей світ здавався мені справжнім, реальним. Звичайно, я чудово розуміла важливість Честерової роботи у Лондоні за наших тривожних часів; знала я й інше,— що канікули триватимуть лише тиждень (а для мене — тільки два дні, на довше мені не вдавалося вирватися). Й однаково мені не ввижалося, що я втекла зі справжнього світу у світ казки чи гри. Навпаки, я відчувала, що грою було саме життя у Лондоні (важкою, стомлюючою, але все одно грою), а тут, де гуляла молодь, де хлопці й дівчата фліртували одне з одним під пильним наглядом старших братів і матерів, голосно сперечаючись про перегони, теревенили про майбутні плани, екзамени та бали,— тут діялося щось справжнє та значне. Я переконана — щастя на світі є, воно справді існує. Заради нього ми й живемо. І коли Том, паленіючи від захвату, розважав якусь страховиду відмінницю і був моїм кавалером (весь час при цьому підсміюючись з мене), в тому було щось дуже й дуже важливе, таке, на що ніхто не смів зазіхати.