Записки українського самашедшого

2004-й рік. Рік Зеленої Мавпи. Вона сидить на пальмі Мерцалова і їсть банани. Три роки, день у день, я записував це нове століття — досить. Не хочу, щоб моє біополе було, як решето, все в дірках і пробоїнах.

Та й, власне, нічого нового, все той самий прейскурант кошмарів, хіба що в кубі й квадраті. Якщо раніше одна ракета влучала в одні Броварі, то тепер вже один за одним вибухають склади боєприпасів. Якщо досі літаки розбивалися поодинці, то тепер уже два в Росії і вилетіли, й розбилися синхронно. Якщо позаторік був один теракт на острові Балі, то недавно уже три поспіль на курортах у Єгипті. Якщо й раніше пускали поїзди під укіс, то тепер уже загрожують Франції по всій мережі її залізниць.

Світ входить у фазу безвиході. Війні в Іраку не видно кінця. Ще кілька наших миротворців загинули — хто в бою над ріками вавилонськими, хто підірвався на фугасі, кого підстрелили із засади. Бог війни вже навіть не загинає пальців.

І голови. Голови, голови, голови — як з якоїсь всесвітньої плахи. Щодня їх комусь стинають або погрожують, що зітнуть. То британцю, то американцю, то двом французам. То біля метро у Москві вибухом відкинуло голову чеченки. То в Іраку зразу дванадцять обезголовлених непальців. То дві італійки, дві Сімони, з чорними мішками на головах. Спочатку хоч якось реагували на всі ці жахи, а тепер вже збилися з ліку, звикли й адаптувалися. Критична маса катастроф заклинює до неможливості їх сприймати. В Іраку навіть бізнес, кажуть, такий з’явився: компакт-диски зі сценами страти заручників. Фільми жахів набридли, порно приїлося, всілякі збочення теж — чим ще підігріти холонучу кров людства?

Розумію Тінейджера. Одягти навушники і слухати голоси природи.

Під Новий рік дружина подарувала мені мобільник з музичним сигналом, і тепер час від часу Тореадор кличе мене в бій.

Зима. Сніг. Снилося, що на мене упав кінь з балкона.

Чи варто витрачати своє життя на життя не своє?

Люблю цю жінку і хочу бути щасливим.

Тоні Блер визнав, що зброї масового знищення в Іраку не було.

Але там уже громадянська війна. Так що масове знищення буде.

В Америці відбувся конкурс на швидкісне поїдання сосисок.

В Індії обвалився гірський тунель.

У нас на півдні пролетів смерч. Підіймав у повітря трактори й вивертав з корінням дерева. Майже як у Маркеса — Ремедіос Прекрасну, підняло якусь бабу в городі і перекинуло на сусідський сарай.

Три місяці наче вітром здуло. Незчувся, як уже й весна.

Путін вдруге балотується в президенти.

Клінтон їздить по світу, презентує свою книжку.

Наш президент відбув з державним візитом до султана Брунею.

Я зрозумів, я не маю рації. Чому люди повинні все пам’ятати, про все думати, якщо я сам уже не витримую? Треба зайнятися автотренінгом. Стати або спокійним, до цинізму, як Лев, інвертований на пустелю, або абстрагуватися від усього, як мій друг у Каліфорнії.

Циніка з мене не вийде, а спокійнішим я став. Не цілком, правда, але намагаюсь. Не завжди вдається, все щось дістає.

У Москві в День усіх закоханих обвалився розважальний центр «Трансвааль». З дитинства пам’ятаю: «Трансвааль, Трансвааль, ты весь в огне». А тепер це всього лише аквапарк, сталево-скляна-бетонна конструкція, що обвалилася на голову молоді, яка пурхала там на ковзанах, поняття не маючи ні про англо-бурську війну, ні про апартеїд. Там кров лилася, там боролися за свободу, Нельсон Мандела сидів 27 років, а їм розважальний центр. Ну, назвали б Цицикамма, у Південній Африці є такий парк. Або Лімпопо, річка така є. Але ж ні, Трансвааль. Красиве слово. Може, їм що Трансвааль, що трансвестит?

Профанація чужих трагедій, навіть на рівні слів. У Києві одна фірма називається «Грааль».

— Знову тебе втягнуло, — каже дружина. — Знову

реагуєш на все на світі. Воно тобі треба? Так можна збожеволіти.