Україна у революційну добу. Рік 1918

У відповідь на розпорядження ШДА про роззброєння 1-ї Дніпровської дивізії її командир отаман Зелений самочинно вирушив до Трипілля, де оголосив війну Директорії; згодом спалахнуло повстання Корсунської бригади у Черкасах[961]. Зрозуміло, що після цього марно було сподіватися на пересування в Україну галицьких частин.

У боротьбі з більшовиками важко було розраховувати і на власні "досить добре організовані частини". Згадані у доповіді сірожупанники (вояки Сірої дивізії) на цей час також викликали серйозні сумніви. Створена на національно-патріотичних засадах і майже розформована за часів гетьмана, Сіра дивізія у грудні займала фронт на Чернігівщині. Вона мала певне здорове бойове ядро, однак з трьох тисяч бійців її загального складу понад 75 % становили мобілізовані селяни з Чернігівщини, які майже відверто симпатизували радянській владі[962]. Тому на кінець грудня Сіра дивізія також вважалася ненадійною і за наказом командуючого Лівобережним фронтом виводилася у м. Гадяч до резерву Полтавської групи. Її позиції повинні були перебрати частини Чорноморської дивізії, яку ШДА також вирішив направити подалі від Києва[963]. Запорізька дивізія перебувала у стані розгортання в корпус і поступово втягувалася у бої на Харківщині. Залишався лише Корпус Січових стрільців, який знаходився у Києві. Це була найстійкіша і найнадійніша частина армії УНР, але розраховувати досягнути успіху на всіх фронтах силами СС було, звичайно, неможливо.

Вихід, на думку авторів аналізованої доповіді, полягав у тому, щоб якомога швидше порозумітися з керівництвом Антанти і заручитися його підтримкою. Однак запропоновані ними варіанти такого порозуміння, вочевидь, не мали реальних підстав, оскільки вимагали від країн Згоди суттєвих, по суті — докорінних відхилень від обраного ними зовнішньополітичного курсу. Власне, корегування мали змінити цей курс на протилежний.

Дехто з істориків згодом дорікав керівництву Антанти, що воно вчасно не підтримало становлення молодої Української держави, а відтак отримало небажані і для себе результати. Однак слід збагнути і мотивацію тогочасної позиції Антанти. З одного боку, вона перебувала в зеніті слави, як переможець у світовій війні досить відверто диктувала свою волю слабшим державам і запроваджувала новий розподіл сфер впливу. З іншого боку, спостерігаючи за розпадом двох європейських імперій — Австро-Угорської та Російської, керівникам Антанти було досить непросто відразу розібратися в усіх, в тому числі й державотворчих процесах, що відбувалися на постімперських просторах. Особливо це стосувалося Росії.

Лідери Антанти намагалися підтримувати ті кола, державні утворення, що володіли реальною силою і мали серйозну підтримку в суспільстві. В цілому це зрозуміло. Так, Антанта рішуче підтримала відродження Польщі, враховуючи обіцянки останньої активно протидіяти більшовицькій Росії і те, що відповідні сили для цього були; а в самій Росії зробила ставку на лідерів білого руху, які неухильно проводили лінію на відтворення "єдиної і неподільної" та дедалі демонстрували свою могутність. В очах Антанти керівники УНР, які революційним шляхом повалили владу Гетьмана, мало в чому відрізнялися від більшовиків, про порозуміння з якими не могло бути й мови і якими в той час лякали всю Європу.

Досить згадати спроби Антанти притягнути німецькі окупаційні війська для придушення виступу Директорії і відповідні інструкції французькому представнику в Одесі[964]. На зміну поглядів провідних європейських країн на події в Україні можна було вплинути лише переконливою демонстрацією власної спроможності опанувати внутрішню ситуацію і запровадженням активної і виваженої дипломатичної діяльності Директорії. На жаль, не відбулося ні того, ні іншого. Навпаки, чисельні "місії і комісії" (за висловом Д.Дорошенка), що потяглися за кордон, лише сприяли дискредитації Української держави в очах європейського співтовариства[965]. На кінець 1918 р. Антанта твердо підтримувала двох досить відвертих противників України (Польщу і нерадянську, білогвардійську єдинонеділимську Росію), а тому не допускала невтручання у внутрішні справи України і ніколи б не санкціонувала дій української армії проти поляків. Отже, автори згаданого документа виявили абсолютно безпідставний оптимізм стосовно майбутнього переговорного процесу з представниками Антанти.