Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Серия: Офіцерський корпус Армії УНР #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-041-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2». Краткое содержание книги:
2-ю Українською дивізією стала протипанцерна бригада «Вільна Україна», яку очолив полковник Петро Дяченко. У ній теж було досить багато старшин УНР. На початку травня 1945 р. 1-шу Українську дивізію прийняв підвищений до ранги генерал-хорунжого Михайло Крат — товариш Шандрука по 3-й Залізній дивізії армії УНР. При штабі Української національної армії та 1-ї Української дивізії скупчилася велика кількість генералів і старшин Дієвої армії УНР, які разом з ними відступали до Західної Європи, аби не потрапити до рук радянських військ. Разом з УНА пішла з Польщі і більша частина мешканців української станиці у Калішу.
По закінченні Другої світової війни 1-ша Українська дивізія була інтернована союзницькими військами в Італії (більшість) і Австрії (менша частина). Окремі групи українських вояків, переважно представники військової еміграції УНР у Польщі, дісталися Західної Німеччини й осіли в районі Мюнхена.
Щоправда, з територій, зайнятих радянською армією, встигли евакуюватися далеко не всі колишні генерали та старшини Дієвої армії УНР. Протягом 1945–1946 рр. Їх було арештовано радянськими каральними органами СМЕРШ та МДБ і відправлено у концтабори. Зокрема, у Польщі, Чехословаччині та Австрії до рук радянських спецслужб потрапили генерали Володимир Сінклер, Олександр Греків, Петро Єрошевич, полковники Борис Сухоручко-Хословський, Микола Сіпко, підполковники Василь Прохода, Микола Росіневич, сотники Леонід Макаревич, Цілевич, поручики Сергій Савченко, Іван Турченко, Степан Білошицький, хорунжі Іван Рафаловський, Володимир Хилецький та інші{284}.
Особливо жорстокими були репресії проти української військової еміграції в Румунії. Так, уже після окупації радянськими військами Бессарабії у 1940 р. всі колишні вояки армії УНР були арештовані та ув’язнені у м. Бєльці. По відступі радянських військ у 1941 році їх усіх розстріляно. Зокрема загинули сотник Олександр Таран і поручик Терлецький. У той же час у Кишиневі страчено поручиків Мяловського і Чеховича та кількох підстаршин і козаків. 1944 р, коли радянські війська зайняли Румунію, вони захопили кілька десятків колишніх вояків армії УНР. Влітку 1946 р. у в’язниці «Жилава» троє з них було повішено: хорунжий Олександр Карпович і старшини Сердюк та Пілявський. Крім інших, у Румунії було захоплено та згодом страчено й місцевого керівника української військової еміграції полковника Гната Порохівського{285}.
У 1943–1945 рр. частина вояків Армії УНР залишилась на рідних територіях, щоб вести партизанську боротьбу спочатку з німецькими, а потім із радянськими військами у складі Української Повстанської Армії (УПА). Перші національні партизанські формування були створені ще навесні 1942 р. у Сарненському та Костопільському районах Рівненської області на чолі з отаманом Бульбою-Боровцем. Ці загоні отримали найменування Поліської Січі, у них служили полковник Іван Литвиненко, адміністративний полковник Петро Смородський, колишній повстанський отаман Іван Трейко (він, щоправда, приписав собі ранг полковника Армії УНР), підполковник Іван Лиходько та ін. У травні 1943 р. Поліська Січ була роззброєна Українською Повстанською Армією, а її вояки влилися до складу УПА. Литвиненко та Трейко також перейшли до УПА, а Смородський відмовився і згодом від’їхав до Західної Німеччини.
Протягом 1943–1945 рр. у складі Української Повстанської Армії старшини Армії УНР відігравали помітну роль. Так, підполковник Леонід Ступницький став начальником штабу УПА, але невдовзі загинув у бою з радянськими військами. Посмертно йому було присвоєно ранг генерал-хорунжого УПА. Полковник Іван Литвиненко був начальником розвідки штабу УПА, колишній полковник Михайло Павловський — польовим священиком, полковник Микола Омелюсик — помічником начальника штабу та інспектором артилерії, підполковник Дмитро Білогуб — інспектором кавалерії. Полковник Іван Литвиненко, крім того, викладав у старшинській школі УПА «Дружинники», вважався старійшиною цієї школи, та вручав її випускникам дипломи про отримання першого старшинського ступеня. Окремі загони Української Повстанської Армії очолювали колишні старшини Дієвої армії УНР: підполковник Іван Ремболович, сотники Олександр Даниленко та Корній Мороз, поручик Якимчук й ін. Майже всі ці старшини або загинули в боях із радянськими військами, або були захоплені каральними органами та згодом розстріляні.
Після Другої світової війни уенерівська військова еміграція, вже значно зменшена кількісно, розпорошилася по всіх континентах світу. Тільки у Франції українські емігранти зберегли свою організації, інші було знищено. Більшість колишніх вояків Армії УНР, що напередодні війни мешкали у Польщі та Чехословаччині, в 1945 р. опинилися у Західній Німеччині, де заснували кілька українських таборів для переміщених осіб. Звідти у 1948–1949 рр. значна частина українських вояків емігрувала до Сполучених Штатів Америки, меншість — до Канади. Велика українська військова колонія залишилась і в Німеччині — поблизу Мюнхена. Колишні вояки Дієвої армії УНР, що служили в 1-й Українській дивізії, протягом 1947–1949 рр. емігрували до Великобританії та Австралії.