Пригоди Олівера Твіста
- Автор: Диккенс Чарльз
- Серия: Вершини світового письменства #60
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: М. Пінчевський
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди Олівера Твіста». Краткое содержание книги:
Щаслива розв'язка — Олівера рятує «ідеальний джентльмен», містер Браунлоу, — розкриває оптимістичну впевненість письменника в торжестві людяності над злом і несправедливістю.
Вигукуючи ці безладні слова, трясучи кулаками, він ступив до Олівера, але нараз ноги його підкосились, він упав на землю і з піною на губах забився в корчах.
Якусь мить Олівер вражено дивився на муки божевільного (а він вирішив, що чоловік цей — божевільний), а тоді кинувся до заїзду по допомогу. Тільки-но хворого перенесли до приміщення, хлопчик нарешті щодуху помчав додому, надолужуючи згаяний час. Біжучи, він зачудовано й не без страху міркував про дивну поведінку незнайомця.
А втім, Олівер думав про цю подію недовго: повернувшись додому, він перейнявся іншими турботами, які змусили його забути все, що стосувалося його власної особи.
Стан Рози Мейлі швидко погіршувався, і ввечері вона почала марити. Місцевий лікар не відходив від її ліжка. Оглянувши хвору, він одвів убік місіс Мейлі й сказав їй, що Розина хвороба вкрай небезпечна.
— Щиро кажучи, — додав він, — урятувати її може тільки чудо.
Скільки разів тієї ночі Олівер підводився з ліжка, навшпиньки скрадався до сходів і прислухався до кожного звуку з кімнати хворої! Скільки разів його кидало в дрож і холодний піт виступав на його чолі, коли, нажаханий раптовим тупотом чиїхось ніг, він вирішив, що сталося те, про що страшно навіть подумати! І чи ж можна порівняти всі попередні палкі його молитви з тими, які він звертав до неба тепер, ревно, нестямно благаючи зберегти життя милій добрій дівчині, що вже стояла на краю могили!
О, яка це мука, страшна, нестерпна мука — усвідомлювати своє безсилля, коли життя дорогої тобі людини висить на волоску! Невблаганна уява малює жахливі картини, що позбавляють тебе здатності мислити, шматують серце, забивають дух; ти не знаходиш собі місця, тебе опановує гарячкове бажання робити щось, будь-що, аби тільки полегшити біль, зменшити небезпеку, яка тобі не підвладна; і ти вже не просто зневажаєш, а ненавидиш себе за власну безпорадність! Немає муки страшнішої, й ніяке напруження волі, ніякі зусилля не можуть угамувати її в ці хвилини нестримного безпросвітного розпачу. Настав ранок, але в будинку панувала гнітюча тиша. Всі розмовляли пошепки. Час від часу з-понад хвіртки завирали стурбовані обличчя, додому селянки та їхні діти поверталися у сльозах. Цілий той нескінченний день і ще довго по тому, як споночіло, Олівер тупцявся по садку, щохвилі здіймаючи очі до кімнати хворої й здригаючись, — бо, здавалося, за тим темним завішаним вікном причаїлася смерть.
Пізно ввечері приїхав доктор Лосберн.
— Як це тяжко, — мовив він, відвертаючись. — Така молода, така славна. Але надії майже немає.
Знову настав ранок. Сонце зійшло таке ясне, таке веселе, наче на землі не існувало ні горя, ні турбот. Усе довкола — кожний листочок, кожна квітка — вітало новий день, у розмаї кольорів, багатоголоссі звуків буяло радісне свято життя, і серед цієї краси і щастя швидко згасало чарівне юне створіння.
Олівер пробрався на старий цвинтар і, присівши на зелений горбочок, дав волю сльозам.
День видався такий тихий і погожий, залитий сонцем довколишній краєвид сяяв такою красою, пташки так весело співали у вітті, гайворон так вільно ширяв у небесній блакиті, все довкола повнилося таким переможним торжеством життя, що коли хлопчик звів догори свої зболілі очі, йому раптом спало на думку: ні, о такій норі не вмирають, і Роза не умре, не може вмерти, коли навіть ці найпростіші істоти живуть і радіють; могили час копати холодної, безрадісної зими, а не сонячного, запашного літа. Олівер уже ладен був навіть повірити, що саван призначений лише для тих, хто помер у старезному віці, і ніколи не огортає своїми страшними складками тіла молоді і прекрасні.
Аж раптом ці дитячі думки урвав удар церковного дзвона. Дзвін бамкнув ще і ще раз, сповіщаючи про похорон. Брама відчинилась, і на цвинтар увійшла погребальна процесія; до грудей бідно вдягнених людей були пришпилені білі розетки — отже, небіжчик помер молодим. Простоволосі, вони обступили могилу, і серед тих, що плакали, була мати — донедавна мати. А сонце світило так само ясно, і пташки співали собі, наче нічого й не сталося.
Повертаючись додому, Олівер згадував, як дбала про нього Роза, і душу його зігрівала надія, що все ж таки знову настануть щасливі часи; тоді вже він робитиме все, геть усе, щоб довести їй свою любов і вдячність! Ні, він не мав підстав докоряти собі за черствість чи неуважність — його відданість дівчині була беззастережна; а проте в пам'яті зринали численні випадки, коли, як тепер йому здавалося, він міг би виявити більше старанності, більше запопадливості, — і кожен такий спогад краяв його серце гострим болем. Не забуваймо, ніколи не забуваймо про чуйність у своїх стосунках з ближніми нашими, бо кожна смерть викликає в тих небагатьох, хто знав небіжчика, гірке усвідомлення власної недбалості, легковажності, забудькуватості — і невикористаних можливостей перепроситися за них. Немає гризоти, гіршої за запізнілу, і уникнути її тортур можна лише в один спосіб — пам'ятаючи про це.