Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

У садочку за білим будиночком Хаблак побачив зовсім прозаїчну картину: четверо чоловіків забивали «козла» за столом під шовковицею. Вони робили це захоплено, з вигуками й міцними ударами кісточок об стіл, либонь, стіл був спеціально прилаштований для таких чоловічих емоцій: товсті дошки покладено на масивні стояки.

На палісаднику Хаблак помітив прикручену дротом бляшанку з номером 23 — це була потрібна йому садиба. Зупинився, з цікавістю спостерігаючи за грою.

Двоє гравців явно належали до когорти курортників, бо хто ж з євпаторійських аборигенів носитиме шорти, сорочки з зображенням отруйно-зелених пальм і напівголих дівчат та величезні дзеркальні окуляри? Якщо ж додати, що в одного з чоловіків на засмаглому пальці виблискував масивний золотий перстень з печаткою, то сумніви відпадали самі собою.

Третій гравець — сивий дідуган із зморшкуватим обличчям, у парусинових штанях, сандаліях на босу ногу й несвіжій майці невизначеного сіро-зеленого кольору — курив «Памір». Пачка лежала поруч на столі, дідуган витягнув з неї сигарету, розім’яв, запалив і смачно затягнувся.

Курортник з перснем відмахнувся рукою від ядучого диму, дістав пачку «Золотого руна», спритно вихопив з неї зубами сигарету й заховав пачку назад до кишені.

Четвертий гравець, середнього віку міцний чоловік із засмаглим обличчям і у вигорілій ковбойці, перемішав кісточки, затиснув свої у руці й наказав дідуганові:

— Ти, Гнатовичу, віддупляйся з головою. Дупель, він також корисний. У мене п’ять шісток, а ти відразу шістку. Вони тебе й почали катати.

— Це ж ти знаєш, що п’ять шісток…

— А чуйствувати хто мусить? Я тобі шістки одразу врубав, дивись і чуйствуй.

Курортник із золотим перснем акуратно поклав сигарету на край столу, роздивився кісточки й з гуркотом вдарив першою по столу. Хаблак ступив крок до штахетника. Чоловік У ковбойці зміряв його поглядом і знову заглибився у вивчення кісточок.

Хаблак запитав:

— Чи можу побачити господаря?

Чоловік у ковбойці нехотя повернувся до. нього:

— Ну, я…

— Треба вас на хвилинку.

— Не бачиш, зайнятий!

— Є справа.

— Якщо кімнату…

«Всюди одне й те ж», — подумав капітан, згадавши свою подорож на Азовське море, й обірвав господаря рішуче:

— Ні, квартиру не шукаю. А справа є.

Чоловік у ковбойці заворушився на лавці, нерішуче поклав кісточки, але одразу знову схопив їх.

— Не бачиш, граємо, — відрізав не дуже ввічливо. — Почекає твоя справа.

— Трохи почекає, — лагідно погодився Хаблак. Завернув до садиби, примостився поруч гравців на краю лавки. Дідуган зиркнув на нього скоса й підозріливо, виклав свою кісточку без удару, якось ввічливо-пробачливо — мовляв, ходять тут, невідомо хто й для чого, і про всяк випадок можна взяти півтоном нижче.