Перше Правило Чарівника

Це вже почало турбувати Річарда. Їм не траплялося ні білки, ні бурундука, ні птиці — жодної живої істоти. Було дуже тихо. Денне світло згасало. Скоро вони опиняться перед Тісниною. Це його теж турбувало. Думка про те, що йому доведеться знову побачити тварюк з кордону, лякала Річарда. Думка про те, що він знову побачить батька, наводила жах. У Річарда всередині все переверталося, коли він згадував слова Еді про те, що ті, усередині кордону, будуть кликати їх. Річард пам'ятав, який спокусливий їх поклик. Він повинен бути готовий до опору. Він повинен набратися сил для цього. Келен мало не затягло в підземний світ. Коли вони сиділи в притулок-сосні. У той вечір, коли він познайомився з нею. Потім, коли вони були з Зеддом і Чейзом, щось знову намагалося втягнути її туди. Річард боявся, що, коли вони підійдуть так близько, кістка з намиста не зможе захистити Келен.

Стежка стала ширше і рівніше. Тепер вони знову могли йти поруч. Річард вже втомився. А попереду — вся ніч і весь наступний день. Раніше відпочити не вдасться. Іти крізь тіснину в темряві, та ще коли вони так виснажені? Це здавалося йому не дуже розумним рішенням. Але Еді попереджала, що зупинятися не можна. Він не може ставити під сумнів поради того, хто добре знає прохід. Річард знав, що розповідь про хвата не дасть йому заснути.

Келен оглядала придорожні зарості. Вона озирнулась назад і різко зупинилася, вчепившись Річарду в зап'ястя. На стежці в десяти ярдах від них стояла тінь.

Як і та, перша, тінь не ворушилася. Річард бачив крізь тінь обриси дерев так, ніби вона складалася з диму. Келен міцно тримала його за руку. Вони йшли боком, не спускаючи з тіні очей. Стежка зробила поворот, і тінь зникла з очей. Подорожні ще пришвидшили крок.

— Келен, пам'ятаєш, ти розповідала мені про людей-тіней, яких висилав вперед Паніз Рал? Може, це вони?

Келен стривожено подивилася на нього.

— Не знаю. Я ніколи їх не бачила: вони з'явилися лише в часи останньої війни, задовго до мого народження. Але ті, хто їх бачив, казали, що люди-тіні пливуть за людиною. Я нічого не чула про людей-тіней, які стояли б нерухомо на одному місці.

— Може, це через кістки? Може, вони знають, що ми тут, але не можуть нас знайти і тому стоять і озираються по боках?

Келен щільніше загорнулась у плащ, очевидно злякавшись цієї думки. Сутінки густішали. Річард і Келен йшли вперед, тісно притулившись один до одного, і думали про одне. Вони побачили ще одну тінь, що стояла біля стежки. Келен сильніше стиснула його руку. Не зводячи очей з тіні, вони повільно, нечутно пройшли мимо. Тінь не ворушилася. Відчувши, що його охоплює панічний жах, Річард постарався узяти себе в руки. Вони не повинні сходити зі стежки. Не можна втрачати голову. Може, тіні намагаються налякати їх, змусити звернути з стежки і вгодити прямо в підземний світ? Подорожні невпинно озиралися. Якась гілка вдарила Келен по обличчю. Дівчина здригнулася і кинулася до Річарда. Зміркувавши, в чому справа, Келен попросила пробачення. Річард підбадьорливо посміхнувся.