Засліплення

Цілих два дні він ходив, не присідаючи, — під тим приводом, що треба відпочити від халеп минулих і підготуватися до халеп майбутніх, востаннє обійти місто в пошуках ще не відомих книгарень. Думки його були безтурботні й світлі, він крок за кроком брав участь у відродженні своєї пам’яти, канікули, які він добровільно влаштував собі вперше після студентських років, минали в товаристві відданого створіння, товариша, який високо цінував розум, — так Фішерле зазвичай називав освіченість, — не надокучав, носив із собою велику бібліотеку, проте, хоч як кортіло йому прочитати ту чи ту книжку, самочинно не розгортав жодного тому; нехай коротун був створінням потворним, нехай, як сам визнавав, не мастак бігати, але він був досить міцний і витривалий, щоб упоратися з роботою носія. Кін майже ладен був повірити в щастя, у цю нікчемну життєву мету неосвічених людей. Якщо за ним не женешся й воно приходить саме собою, якщо не тримаєш його силоміць і обходишся з ним досить поблажливо, то кілька днів його можна й спокійно потерпіти при собі.

Коли настав третій день цієї щасливої доби, отоді Фішерле й попросив на годинку його відпустити. Кін підніс руку, наміряючись ляснути себе по лобі. За інших обставин він так і вчинив би. Та, вже побувавши в бувальцях, він вирішив, однак, змовчати й викрити зрадницькі плани коротуна, якщо той їх мав. Історія зі срібним портсигаром йому видалася зухвалою брехнею. Заявляючи про свою незгоду спочатку всілякими недомовками, а далі щораз відвертіше й розгніваніше, він раптом сказав:

— Гаразд, я піду з вами!

Цьому нещасному каліці доведетьсь зізнатись у своєму брудному замірі. Кін піде з ним до самого віконця й подивиться на ту вигадану квитанцію й той вигаданий портсигар. А позаяк їх нема, то цей негідник там, при людях, упаде перед ним навколішки й крізь сльози попросить прощення. Фішерле здогадався про його підозру й щиро образився. Кін, видко, має його за божевільного; ага, крастиме він книжки — саме книжки, та ще й які! Через те, що він хоче поїхати до Америки й заробляє собі цю поїздку тяжкою працею, з ним обходяться, мов із людиною, в якої курячий розум!

Дорогою до ломбарду він розповідав Кінові, як там усередині. Він змальовував ту величну будівлю з усіма її залами від підвального поверху до самого горища. А насамкінець, ледве стримуючись, щоб не зітхнути, промовив:

— Про книжки нам ліпше не розмовляти!

У Кіна спалахнула цікавість. Він розпитував коротуна, який усе маніжився та ламався, доти, доки зрештою витяг із нього жахливий факт. Кін вірив йому, бо від людей можна сподіватися будь-якої підлоти; він сумнівався, бо цього дня ставився до Фішерле вороже. А той знайшов такі тони, які пустити повз вуха не можна було. Він розповів про те, як приймають книжки. Якась свиня їх поціновує, якийсь собака виписує квитанцію, якесь бабище загортає їх у брудне ганчір’я й прикріплює до них номерок. Якийсь немічний старець, що ледве на ногах тримається, тягне книжки геть. Як поглянеш йому вслід, серце кров’ю обливається. Хочеться ще трохи постояти перед тим віконцем і виплакатись, перше ніж вийти надвір, соромно ж бо за свої червоні очі, але свиня вже рохкає: «З вами все», витурює тебе й опускає шибку. Трапляються натури вразливі, яким і після цього не сила піти. Але тоді починає гавкати собака, і ти вшиваєшся, а то ще вкусить.