Засліплення

Уже цілу годину Кін стояв, спершись на поручні, й страждав від сорому. На душі в нього було так, неначе він марно прожив життя. Він знав, як не по-людському обходиться людство з книжками. Він часто бував на аукціонах, саме їм він завдячував раритетами, яких надаремне шукав у букіністів. З тим, що могло збагатити його знання, він завжди мирився. Окремі болючі враження від аукціонів глибоко запали йому в душу. Повік не забуде він про одну дивовижну лютерівську Біблію, на яку накинулися, мов стерв’ятники, нью-йоркські, лондонські й паризькі перекупники і яка зрештою виявилася підробкою. До розчарування шахраїв-конкурентів Кінові було байдуже, але те, що ошуканство пустило коріння навіть у цій сфері, здавалося йому незбагненним. Обмацувати книжки перед тим, як їх купити, оглядати, розгортати, згортати, обходитися з ними, точнісінько мов із рабами, — це було йому однаково, що ніж у серце. Коли викрикували назви, призначали й пропонували вищі ціни люди, котрі за все своє життя не прочитали й тисячі книжок, він сприймав це як страшну ганьбу. Щоразу, коли він змушений був вирушати до такого аукціонного пекла, йому ох як хотілося прихопити з собою сотню добре озброєних найманців, видати спекулянтам по тисячі, аматорам — по півтисячі ударів, а книжки, виставлені на торг, конфіскувати й узяти під опіку. Та чого були варті ті враження проти безмежної жорстокости цього ломбарду! Кінові пальці зашпорталися в узорі залізних поручнів — такою самою мірою вигадливому, якою й позбавленому смаку. Пальці торгали ці ґрати, потай сподіваючись завалити всю будівлю. Ганьба ідолопоклонства його пригнічувала. Він ладен був опинитися похованим під цими сімома поверхами, але тільки за умови, що їх ніколи вже не відбудують. Та чи можна повірити на слово варварам? Від одного з намірів, які привели його сюди, — оглянути горішні кімнати, — Кін відмовився. Поки що дійсність перевершувала найгірші здогади. Той бічний прохід виявився ще нужденнішим, аніж йому казали. Самі сходи насправді були завширшки не один метр і п’ятдесят сантиметрів, як стверджував чоловік, що супроводжував Кіна, а один метр і нуль п’ять сантиметрів, не більше. Самовіддані люди, коли називають числа, нерідко помиляються, переставляючи в них місцями цифри. Бруд не прибирали тут уже днів із двадцять, а не якихось два дні. Дзвінок, щоб викликати ліфт, не працював. Скляні двері, що вели до бічного проходу, були погано змащені. Табличку, яка вказувала, де книжковий відділ, було намальовано невмілою рукою, зовсім не тією тушшю й на шматку жалюгідного картону. Під нею висіла ще одна, чепурна й надрукована на машинці: «ПОШТОВІ МАРКИ НА ДРУГОМУ ПОВЕРСІ». З великого вікна було видно невеличкий дворик. Визначити колір стелі було важко. Цього ясного ранку відчувалося, яке жалюгідне світло розливає тут вечорами електрична лампочка. В усьому цьому Кін сумлінно переконався сам. Проте ступити на сходи він усе ж таки не зважився. Жахливе видовище нагорі він навряд чи стерпів би. Здоров’я його було надірване. Він боявся, що його вдарить грець. Кін розумів: кожному життю колись настає кінець, та поки він відчував у собі ношу, яку так ніжно любив, треба було себе берегти. Він схилив над поруччям важку голову й страждав від сорому далі.