Морфій

Ти по-дурному вглядаєшся в ту візитівку і навіть незумисне торкаєшся кишені піджака, щоб перевірити, чи є у тебе там власна візитниця з картками, аби залишити на випадок, якщо панства не буде вдома, вона є, але кому б ти залишив візитівку? Можна загнути кутик на знак того, що ти був особисто, і просунути попід двері. Візитівки в тебе є, вони там ще з передвоєння лежать, коли ти востаннє їх діставав? У серпні. А ти все ж не сягаєш по неї, ба більше, ти певен, що й не сягнеш. Війна знецінила візитівки.

Стукаєш. Стукаєш іще раз. І ось тобі відчинили, тесть відчиняє двері та не вірить власним очам, але так, то ти, не хто інший, а саме мій Костик до тебе прийшов, ти, ходяча помилко природи, щоб ти здох, тупа, самовдоволена скотиняко.

Минає хвилина, тоді йому вдається підшукати відповідні слова.

— Нахабство!.. — нарешті вдається йому видушити з себе.

Хоче затріснути двері просто перед твоїм носом, але ти просуваєш у шпару черевик.

— Я хочу побачити Юрчика!

— Геть, зраднику! — вигукує тесть.

— Гелю! — кричиш кудись позаду нього. — Гелю! Я просто хочу побачити Юрчика! Я ж його батько!

Напевне, тебе чує.

— Вали звідси, мерзото! — рикає познанський тесть. — Юрчик не має батька! Мав, але зараз не має!

Він пробує ногою вибити твою ногу з-поміж дверей та одвірка, тебе це бісить, тебе взагалі легко вибісити, тому ти напираєш на двері плечем, ланцюжок лускає, і двері прочиняються отвором.

— Юрцю! — кричу. — Юрчику!

— Татусю! — відповідає тобі з глибин квартири. — Татусю! Я тут!

Голос Юрчика вибухнув мені в животі, в грудях, ніби граната.

Тесть стоїть у коридорі. Якби мав зброю, то вже давно застрелив би мене, я це в його очах бачу.

Не застрелив би, але я розумію, що ти так думаєш. Зрештою, ти ж мудрий.

— Ані кроку! — сичить тесть. — Бо вб’ю!

— Я хочу побачити свого сина, — якось тупо відповідаю.

— Мама не пускає мене до тебе, тату! — кричить Юрчик з-поза дверей.

— Гелю! — кричу я.

А тесть стоїть переді мною, чисто розлючений пес, ендецько-познанська морда, зморщена в звірячій гримасі.

В пизду тебе, діду, я йду! Намагаюсь його обійти, а він раптом валить мені з лівої в голову, ще й влучає в саму щелепу.

І влучає так прицільно, що в голові тобі запаморочилося, Костоньку, що ти знепритомнів. Просто кажучи — професійний нокаут.

Геля вибігає з кімнати і кричить до свого батька, щоб тебе рятував, кричить як дурна, а старий Пешковський одразу піднісся фізично, піднісся як чоловік, незважаючи на шістдесятку за плечима, нараз заграла в ньому сила, як уже давно не грала і як ніколи більше не заграє (чого він іще не знає, але я знаю), і він хапає тебе за комір, на твоїй любій щелепі, Костоньку, розквітає великий кривавий синець, затуляючи сіро-жовті сліди, яким ось уже вісім днів.

А старий Пешковський тягне тебе, і від того ти знову приходиш до тями, хоч і далі запаморочений, а до тями приходиш тільки для того, аби не зламатись до решти, коли старий Пешковський геть буденно спускає тебе зі сходів.