Морфій

І Яцка це, вочевидь, зачіпає особисто. І річ не тільки в тому, чи я, Костик, виявився перешиванцем; річ у тому, що так я відкинув його, бо він пожертвував мені свою дружбу, а хто ж він тепер, друг перешиванця?

Тому я повинен пояснити. Адже саме йому я можу пояснити. Ми повинні сісти, бо ж я нікуди не спішу, сісти і поговорити з ним про Валленрода, говорити з ним, переконувати, поки він не повірить, а водночас затягувати його в організацію, вхопити його за карк і відвести на площу Спасителя, до Лубенської, познайомити з Інженером, затягти до тієї роботи, він би мене обійняв, розцілував, це допомогло б йому відкинути меланхолію, може, й перестав би заморочуватися, чи спав я оце з його Іґою, бо ж Яцек мусить почуватися потрібним, необхідним, а якби тільки відчув себе таким, то міг би все принаймні забути, якщо не пробачити.

Але ні. Я цього не зроблю. Бо він має це бачити. Якщо його дружба… якщо наша дружба була справжньою, то в нього не має бути сумнівів, він має одразу знати, що я б не міг такого зробити, бо він повинен мене знати аж настільки. Повинен знати, наскільки я можу бути негідником, бо я звірявся йому з усіх своїх авантюрок із курвами, але яким би негідником я таки не був, подібної ницості в мене в серці немає. Він радше має запитати: який у цьому сенс, у тому, що ти вдаєш німця. Повинен мені вірити, має вірити у Вітковського і у Валленрода.

А він не вірить. То й добре.

— Давайте, висипайтесь, обоє, — кажу крижаним тоном. — Щоб коли я повернуся, вас уже тут не було.

Виходжу, грюкаю власними дверима, спускаюсь на Мадалінського і далі, на Пулавську. Пішов би до «Лярделлі» на каву, щоб якось остаточно забити докори сумління, які шкребуться десь там, але боюся поглядів, тому не йду. Погода паскудна, але згори не падає. А торік о цій порі було ще бабине літо, тепло, як у червні.