Лицарі Дикого Поля. Том 2

Пан Матвій мав рацію — у польському таборі під Глинянами дійсно панували нестримні веселощі та пияцтво. Шляхта ніби не на війну зібралася, а на весілля. Кожен шляхтич приїжджав зі своїм загоном, вичепурений у пух і прах, — увесь табір майорів жупанами й кунтушами всіх кольорів та відтінків веселки з шовку, оксамиту, англійського та голландського сукна, оторочених дорогими хутрами. Брязкали шаблі, піхви яких були всипані дорогоцінними каменями, пристебнуті до не менш дорогоцінних поясів із золотими або срібними застібками, а в декого пояси були повністю відлиті із золота. Сяяли аграфи з рубінами й алмазами на дорогих соболиних шапках, прикрашених пір’ям. Навіть кінська збруя, і та була прикрашена срібними й золотими бляхами, шовковими китицями та золотою бахромою, а стремена були позолочені. Дорогі та зручні намети, в яких столи ломилися від страв у срібному посуді й рікою лилися заморські вина, витриманий мед і гарна горілка, п’яні бешкети, гулянки та п’ять тисяч повій, покликаних скрашувати нічне дозвілля шляхтичів, становили всю основну підготовку посполитого рушення до походу на повсталих українців.

Ніхто не врахував гіркий досвід Жовтих Вод і Корсуня, тому кожен хвалився про те, як усі вони швидко й легко розженуть цих селюків батогами, навіть не вийнявши шабель із піхов і не змарнувавши жодної кулі. Деяка ясновельможна сволота була такою впевненою у своїй перемозі, що голосно й безсоромно молилася: «О Dei, optimus maximus![77] Не допомагай ні нам, ні хлопам, бо Тобі треба буде лише милуватися, як ми нагайками розженемо це русинське бидло!» Водночас ці вояки благочестиво хрестилися однією рукою й зовсім не соромилася тримати в іншій золотий або срібний кубок із хмільним.

Рядові жовніри, які постійно спостерігали за веселими гулянками з музикою, не відставали від своїх командирів та пропили всю платню, яку їм видали вперед за три місяці. Тому, щоби не померти з голоду перш, ніж почнеться війна, жовніри безсовісно грабували селян в околицях польського табору, відбираючи в них худобу та припаси. Вони проявляли таку старанність та бойовий запал, що нещасні селяни вже не знали, кого їм більше боятися — поляків, які прийшли їх обороняти, чи козаків, які їм начебто загрожували. Доведені до розорення та відчаю люди тікали з рідних домівок світ за очі, аби лише подалі від безчинств жовнірів.