Непосидючі покійнички
- Автор: Лапикура Валерий Павлович, Лапикура Наталья Михайловна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-03-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Непосидючі покійнички». Краткое содержание книги:
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
— Якого такого письма?
— Психологічного. От послухайте: „Для нинішнього етапу розвитку прози характерне саме зростання психологічного письма, бо воно в свою чергу завжди було необхідною передумовою створення повногранних розвинених характерів і життєвої переконливості героїв.“ Крапка. Кінець цитати.
— Сирота, що це ви верзете? Про що цей сон рябої кобили?
— Про новий роман нашого міністра. Рецензія. Дуже хвалять.
Якби я зараз сказав, що Пленум ЦК реабілітував і поновив у партії всю троцькістсько-зінов’євсько-бухарінсько-каменєвську контрреволюційну групу, а заразом з ними Малєнкова, Кагановича, Молотова і „примкнувшего к ним Шепилова“, то комісар здивувався би менше. Все, що він зміг „виродити“ — це жалюгідну фразу:
— Дасте почитати…
Після чого навіть не зник, а дематеріалізувався.
Від автора:
Тодішній міністр внутрішніх справ УРСР таки писав романи. Причому, дуже непогані — на полицях книгарень не залежувалися. Щоправда, в цьому йому допомагав один професійний літератор. Але, мушу відзначити, міністр був людиною порядною і виносив прізвище свого співавтора на обкладинку — поряд з власним. Решта ж тодішніх „сочинителів“ у генеральських мундирах не вважали за потрібне десь наводити прізвища, як їх тоді називали, літературних негрів, котрі замість них творили романи, повісті і мемуари. Грішив цим навіть маршал Жуков та інші сталінські командуючі. А вже як згадати про Леоніда Ілліча… ну що візьмеш з простого полковника, та ще й з політвідділу. Він справжнім авторам своєї вікопомної трилогії навіть пляшки не поставив.
Щодо співавтора нашого міністра, то помер він на початку 2002-го року порівняно молодим. У некролозі йшлося про „людину трагічної долі, високих духовних цінностей, неординарну особистість“… Проте некролог був підписаний лише членами його родини та друзями. І ані словечка від рідної Спілки письменників тепер уже Незалежної України.
Мало не в останній рік перебудови були повністю реабілітовані і посмертно поновлені в КПРС Зінов’єв, Каменєв, Бухарін та інші фігуранти так званої „контрреволюційної антирадянської групи“. Однак Троцький, Малєнков, Каганович, Молотов і „примкнувший к ним Шепилов“ такої честі чомусь не дочекалися.
Олекса Сирота:
Якщо відверто, то рецензія, якою я приголомшив наївного замполіта, не мала жодного відношення до літературної творчості шановного міністра. Та й взагалі, то була не рецензія, а стенограма якоїсь велемудрої і тягомотної дискусії стосовно, якщо не помиляюся, долі роману як жанру. Проте це аніяк не було пов’язано ані зі слідством по справі Музиканта, ані з моєю роботою взагалі. Це я так — мізки розвантажував. А що? Непогана метода. У мене в Університеті був знайомий студент з мехмату, Ленінський стипендіат. Так той взагалі задля психологічного розвантаження, особливо під час сесії, перечитував труди професора Пирогова з військово-польової хірургії. І дуже при цьому реготав. На здивовані наші запитання, що він там знайшов смішного, відмінник відповідав: та так, асоціації.
На жаль, розвинути своє асоціативне мислення мені того ранку не дали. Спочатку морочив голову експерт, уточнюючи текст офіційного листа до Академії наук, потім довелося підписувати якісь папери у заступника Генерала по вогневій підготовці. Він загалом мужик хороший, але знайшов час влаштовувати позапланову перевірку використання боєприпасів! Зануда! Тому появу в моєму кабінетику Старого я зустрів з величезним почуттям полегкості.
— Товаришу підполковник, наш з вами приятель ще й досі сидить на горищі чи вже пішов на роботу?
— На відміну від тебе, Музикант на свої корти ніколи не запізнюється. Він уже там. А от ти — зайди до мене.
Доки йшли коридором, я мовчав. У самому кабінеті Старий теж не поспішав щось виголошувати чи проголошувати. Мовчки показав мені на стілець, а сам став гортати якісь папери, раз-по-раз позираючи на годинник. Потім нарешті видав, не підводячи голови:
— Ота жіночка в чорному до тебе приходила ввечері чи до мами?
Микола Васильович, маю на увазі — Гоголь. „Ревізор“. Німа сцена.
— Раз мовчиш, значить не придумав, що збрехати. Добре, врешті-решт, то твої справи — хто до тебе ходить у позаробочий час.
Щось занадто часто мені стало мову відбирати. Синдром підвищеної емоційності, як сказав би мій друг Борис. І навіть щось би порадив з цього приводу. Наприклад, зайнятися колекціонуванням сірникових етикеток…