Непосидючі покійнички
- Автор: Лапикура Валерий Павлович, Лапикура Наталья Михайловна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-03-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Непосидючі покійнички». Краткое содержание книги:
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
— А от і не вгадали, товаришу генерал! Моя, як ви кажете, благовірна, щовечора мене перед сном на пробіжечку випроводжує. Щоб форму тримав.
Генерал важко зітхнув:
— От бачиш, Рубіне, є ж на світі нормальні жінки, котрі про власних чоловіків турбуються, а не про всяких там хвостатих… не гарчи, це я не про тебе, а про ту куцу наволоч.
Ми зі Старим зрозуміли, що розмова між начальниками набуває приватного характеру, і тихенько вислизнули за двері. Всю дорогу до мого дому їхали мовчки, лише коли генеральська „Волга“ загальмувала біля під’їзду, мене раптом осінило:
— Товаришу підполковник, ну й ідіот же я!
— Точно. Тільки цього разу з якого приводу?
— Наш Музикант, напевне, десь поблизу зашився і чекає, доки я зроблю з балкону петлю Нестерова. Щоби потім тихенько цигарки прибрати, як минулого разу.
— То не ти ідіот, Сирота, то твій безпосередній начальник ще глузду не втратив. За твоїм Музикантом ось уже котрий день такі топтуни ходять — закачаєшся. Стара школа! Ну, а до дверей я тебе сьогодні сам допроваджу.
— Може, і в ліжечко покладете? І горщик подасте згідно з розпорядженням керівництва?
— Ну, ти не передавай куті меду. Пожартували — і досить. Я тільки старцям подаю, та й то справжнім, а не робленим.
Взагалі це добре, що Старий виконав наказ начальства не буквально. Бо вдома на мене чекала несподіванка. Поки я тупцяв у передпокої, знімаючи туфлі, мама вийшла з кухні і напівголосом, якось трохи винувато сказала:
— У нас гостя. Ти не подумай, це не я. Це Катерина, як і обіцяла…
Я нічого не зрозумів, але зайшов до кухні привітатися. За столом сиділа не двірничка, а незнайома мені жіночка, зодягнута в чорне. На її обличчі не було жодного сліду косметики, але не цим воно привертало увагу. Лише згодом я збагнув, що вся справа у виразі очей. В них не було жодного сліду забіганості, засмиканості і забацаності, так характерних для більшості наших сучасниць. Сама лише доброта аж світилася в погляді незнайомки.
— Я сестра Маріоніла з Фролівського монастиря. Мені спочатку Катерина все розповіла, а потім ваша мама.
— Що розповіла? Вибачайте, день сьогодні був тяжкий, я одразу й не второпаю…
— А нема за що вибачатися. Ворожать на вас, от і все.
До мене почало потихеньку доходити. Справді, двірничка Катерина щось казала про черницю, котру вона приведе, якщо під дверима з’являться поламані голки.
— То ви, ще раз перепрошую, з приводу отого сміття, що під килимком валялося? Варто ж було турбуватися…
— А таки варто. Бо крім отого, як ви кажете, сміття, на вас вже мабуть і заупокійну молитву замовили, мов на померлого.
— Хто, де, коли? А головне — звідки ви знаєте, що то на мене? Як я не помиляюся, церква — то не каса Аерофлоту. Прізвищ не вимагають, лише імена. А хіба мало в Києві рабів Божих Олексіїв? Ви ж свідоцтва про смерть теж не просите показати.
Сестра Маріоніла відповіла мені терпляче, як малій дитині:
— Я сказала „мабуть“. А чому я так думаю? Бачите — рабів Божих Олексіїв у Києві таки багато. І кожен колись та помирає. Та не по кожному сьогодні молитву в церкві не старенька мама замовляє, а зовсім не старий іще мужчина. Обитель у нас, як ви знаєте, жіноча і до храму теж переважно жіночки ходять та дівчата молоденькі. Тому коли з’являється — і то не вперше — особа чоловічої статі, її запам’ятовують. А до нас приходять отаких-от кілька. Замовляють молитву на одне ім’я і кожного разу на інше. Останнього разу я, коли листочок з іменем приймала, спитала: давно ваш родич помер? Він оком своїм недобрим на мене зиркнув: ні, каже, ось щойно. Я ще й подумала: як у тебе родичі так часто мруть, що ж ти їм жодного разу „за здравіє“ не замовив? І хоч би одну свічечку коли поставив…
— Може, грошей шкода?
— Може, шкода. А може, він відьмак, і у нього свічка в церкві чадітиме. То певний знак, перевірений.
— Виходить, засвітитися боїться?
— То ви в миру так кажете. А у нас це називається — проявити себе.
— А хіба відьомська порода не боїться до церкви ходити? — спробував я проявити ерудицію.
— Ви в школі Гоголя вивчали? „Вій“ пригадайте. От вам і відповідь. Тягне їх туди, але не задля того, щоб очиститися, а щоб накапостити. І людям, і Господу.
Я усвідомлював, що розмова наша набувала виразних рис, м’яко кажучи, ірраціональності. Але вихованість і присутність мами не дозволяли мені кепкувати над переконаністю черниці. Врешті-решт, я поважав віруючих людей саме за це. Хоча сам, як дитя свого часу, і не вірив у Бога, принаймні, у того, намальованого на іконах і пустотливих малюнках французького атеїста Еффеля. Напевне, якась вища сила в природі існує, проте я називаю її Випадком і не завжди на нього покладаюсь. Як-то кажуть, на Бога покладайся, а сам… тьху ти, замкнене коло виходить!