Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

Котрі й по Німеччинах, Франціях бували

І навчалися вони в школах фехтувальних.

Князь Острозький одповів знову ж мудрим словом:

В полі шабля й сагайдак — це не те, що вдома.

Волох, німець чи француз у військовій справі

Зовсім інші, ніж турчин серед піль кривавих.

Тут не німця, а татар подолати треба,

В правім ділі хай Господь допоможе з неба.

Поки гетьман Костянтин словом лад наводив,

Сповістили, що війська до татар підходять,

Що вже видно бусурман. Враз утихла сварка,

Перед небезпекою стало гордим жарко.

Шикувалися до лав, готувались звично,

Попереду Костянтин, як Гектор, величний.

Підбадьорюючи всіх, їде з булавою,

На чолі, по праву руч, сам стає з Литвою.

Кам’янецький Миколай, воєвода знатний,

Поряд став, як Ганнібал, в шишаку чубатім,

Польських кінних шикував у лівому розі,

А щоб за середину менше буть в тривозі,

Якміцніше укріпив — шляхта, панство стало,

Перед боєм в кожного серце аж скакало.

Рота жовнірів була у передній лаві.

Кожний мужність виявляв, кожний прагнув слави.

Прудко стали, як один, в бойовому шику,

Долітають від татар звідусюди крики.

Князь литвинів, що при нім, та волинців справних

Відділив та вбік відвів, осторонь поставив.

Подаль війська зупинивсь польського, бо хоче

Скрито долом на татар з-за могил наскочить.

Булаву, як Геркулес, вгору викидає,

Братом кожного зове, мужність уселяє.

Білоногий, вороний кінь несамовитий

Так і крутиться під ним, землю б’є копитом.

Вершник в латах, шишаком голова прикрита,

Слово мовив перед тим, як почати битву.

«Гей, товариші мої, товариство миле,

Неминуче діло нам випало в цій хвилі,

Серце не дає мовчать зараз перед вами,

Подивіться навкруги, що діється з нами.

Як потоптана, куди б не дивились очі,

Чужа шабля і нога як її толочать,

Нашу землю, що вона кожному з нас мила.

І яке ж то лихо їй нині учинилось:

Геть спустошена лежить, статки та надії

Знищені, а через те став поганин смілий.

Як нужденні орачі, гляньте ж бо, блукають,

Вигнані з своїх осель, що робить — не знають.

Бачите, як зв’язаних тьму женуть по полю,

І жінок та діточок тягнуть у неволю

На ганьбу, чоловіки в ланцюги закуті,

Сил немає говорить — горе скрізь і скрута.

Чи ж не знаєм, як брати наші нарікають

Та у відчаї плачі до небес здіймають,

А надію лиш на нас бідні покладають,

Із жінками та дітьми тяжко потерпають.

Хто ж покривджені життя візьме в оборону,

За спустошені поля, вигнаних із дому

Хто помститься, як не ми? Он у полі близько