Сказання з Небезпечного Королівства

Велика частина того, що він (доводиться припускати) й інші (це точно) назвали би «серйозною» літературою, — не більше, ніж забава під скляним дахом поруч із міським басейном. Чарівні історії можуть вигадувати чудовиськ, які літають у повітрі чи населяють водні глибини, але ті бодай не намагаються втекти від небес чи від моря.

Та якщо ми на мить облишимо «фантазію», то я не вважаю, що читачеві чи вигаднику чарівних історій слід соромитися навіть «порятунку» архаїкою, себто надавати перевагу не драконам, а коням, замкам, вітрильникам, лукам і стрілам; не лише ельфам, а й лицарям, і королям, і жерцям. Бо, зрештою, після розмірковування (цілком не пов'язаного з чарівними історіями чи лицарським романом) людина мисляча у висновку, ймовірно, дійде до несхвалення — присутнього вже в самому мовчанні «ескапістської» літератури — прогресивних речей на кшталт фабрик або ж кулеметів і бомб, які виявляються звичайними, чи незмінними, чи — наважимося сказати — «невблаганними» виробами тих самих фабрик.

«Сирівцевість і огидність сучасного європейського життя» — того самого реального життя, контакт із яким нам належить вітати. — «є свідоцтвом біологічної нижчості, недостатньої або ж нещирої реакції на довколишнє середовище»[42]. Найбожевільніший замок, який коли-небудь вигулькував із велетневого лантуха в якійсь із нецивілізованих гельських оповідок, не лише значно менш огидний за автоматизовану фабрику, але й також (якщо скористатися вельми сучасним висловом) «у що най реальнішому сенсі» — далебі значно реальніший. Чому ми не повинні рятуватися від «похмурої асирійської» безглуздості циліндрів чи морлоцького жаху фабрик або ж не засуджувати їх? Цього не схвалюють навіть письменники, котрі працюють у найбільш ескапістському жанрі літератури — Науковій фантастиці. Оці пророки часто звістують (а багато хто, здається, і прагне створити) світ, схожий на єдину велику залізничну станцію зі скляною покрівлею. Та з них зазвичай дуже складно видобути відповідь, що ж робитимуть у такому світомісті люди. Вони, може, й позбудуться «повного вікторіанського обладунку» заради вільного вбрання (з застібками-блискавками), та, як з'ясується, скористаються своєю свободою, щоби грати з механічними забавками у гру «рухаймося з якнайбільшою швидкістю», яка швидко набридає. З огляду на деякі схожі історії, ті люди й далі будуть такими самими хтивими, мстивими та жадібними, як завжди; а ідеали їхніх ідеалістів ледве чи перевершуватимуть прагнення побудувати якомога більше міст отакого штабу на інших планетах. Ото і справді епоха «вдосконалених засобів для втілення вироджених намірів». То частина властивої таким часам болячки — виникнення бажання порятуватися, щоправда, не від життя загалом, а від нинішнього часу та власноруч створеного нещастя, — ми цілком свідомі як огидності власних творінь, так і їхньої згубності. Тож згубність і огидність видаються нам нерозлучними союзниками. А от уявити разом згубність і красу нам важко. Страх перед прекрасною феєю, який наскрізь пронизує давні віки, майже не приходить нам до голови. Та ще тривожніше те, що навіть саму доброту позбавили притаманної їй краси. Авжеж, у Чарокраї можна уявити людожера, котрий володарює у страхітливому замку, схожому на нічне жахіття (цього вимагає людожерове зло), проте годі уявити оселю, побудовану з добрими намірами: корчму, готель для подорожніх, залу доброчесного та шляхетного короля, — яка виглядає бридкою аж до нудоти. Сьогодні було би нерозважливо сподіватися побачити небридку оселю — хіба би її побудували ще до наших часів.