Сказання з Небезпечного Королівства

Ми не припиняємо (чи не повинні припиняти) малювати через те, що всі лінії мусять бути криві або прямі, або писати картини через те, що є лише три «основні» кольори. Еге ж, ми мали би зараз бути дещо старими, якщо зважити на те, що ми є спадкоємцями задоволення й усталеного ладу в мистецтві багатьох поколінь наших предків. І в цьому багатющому спадку може чаітися загроза знудитися чи пристрасно захотіти стати оригінальним, яка здатна довести до нехтування прекрасних малюнків, витончених візерунків і «гарненьких» кольорів або ж до банальної маніпуляції зі старим матеріалом і до його переробки, розсудливої та безсердечної. Проте істинний шлях порятунку від утоми годі знайти в зумисне неоковирному, грубому, спотвореному, ні в перетворенні сущого на темне та неослабно жорстоке, ні в подальшому змішанні барв із переходом од прозорості до брудноти, ні у фантастичному, аж до слабоумства й навіть далі — до маячні, ускладненні форм. Аби не опинитись у таких станах, нам потрібне відновлення. Ми маємо ще раз поглянути на зелений колір і знову захопитись (але не засліпитися) блакитним, жовтим і червоним. Ми маємо зустрітися з кентавром і з драконом, а тоді, можливо, зненацька добачити — як прадавні пастухи — овець, собак, коней. І вовків. Чарівні історії допомагають нам відновлюватись. У цьому сенсі лише смак до них може зберегти в нас дитинність.

Відновлення (воно передбачає повернення та зміцнення здоров'я) — це пере-набуття, перенабуття ясного погляду. Я не кажу, що треба «бачити речі такими, якими вони є», і не вдаюся до філософів, хоча міг би ризикнути і сказати, що треба «бачити речі такими, якими ми повинні (повинні були б) їх бачити», — як дещо окреме від нас самих. Для цього нам потрібно бодай почистити наші вікна; так, аби чітко побачені речі можна було визволити від нечепурних плям заяложеності чи фамільярності: від власництва. З усіх облич саме з близькими найважче втнути якусь фантастичну штуку й водночас найскладніше подивитися на них із неупередженою уважністю, збагнувши їхню схожість і несхожість: вони — це обличчя, та обличчя таки унікальні. Згадана заяложеність — це насправді кара за «привласнення»: речі заяложені чи близькі (в поганому сенсі) нам є тими речами, які ми привласнили, законно чи психологічно. Ми стверджуємо, ніби знаємо їх. Ми уподібнили їх до речей, які раніше привернули нашу увагу своїм блиском, чи кольором, чи формою, і ми заволоділи ними, а потому замкнули у сховищі, здобули їх, а здобувши, перестали на них дивитися.